Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

— До миргородського полковника? так нічого тобі й забиратися далеко: не хто інший, як він, сидить перед тобою, мосьпане!

Якби в цей час куля пролетіла повз вуха Лапчинського, він був би менше здивований. Так зненацька, так неждано напасти на нього знагла, коли всі думки його розбрелися… коли… Ні, не може бути: він не те почув! І очі його незмигно спрямувалися на хазяїна, немов бажаючи переконатися в оманливості того, про що доніс йому слух його.

1830

<ІІ> <Кривавий бандурист*

Глава з роману

У 1543 році, на початку весни, вночі тиша маленького містечка Луком’я[47] була скаламучена загоном реєстрових коронних військ[48]. Вищерблений місяць, вирізуючись блискучим рогом своїм крізь безперервно обступаючі його хмари, на мить освітляв дно провалу, в котрому ліпилося це невеличке містечко. На подив небагатьох жителів, які встигли прокинутись, загін, котрого раніше одна поява служила передвістям буйства і грабування, їхав з якоюсь жахаючою тишею. Помітно було, що всю силу напруженої уваги його привертав полонений, що тягнувся між нього в найдивнішому вбранні, яке коли-небудь накладало насилля на людину: він був увесь з ніг до голови ув’язаний рушницями, ймовірно, для надання нерухомості його тілу. Гарматний лафет[49] був закріплений на спині його. Кінь ледве ступав під ним. Нещасний полонений давно б звалився, якби грубий канат не приростив його до сідла. Освітити б місячному променю хоч на хвилину його обличчя — і він би, певно, зблиснув у краплях кривавого поту, що котився по щоках його! Та місяць не міг бачити його обличчя, тому що воно було заковане в залізну решітку. Цікаві жителі, з роззявленими ротами, іноді наважувались підступити ближче, але, побачивши погрожуючий кулак чи шаблю одного з проводирів, задкували й тікали в свої хирляві домівки, закутуючись міцніше в накинуті на плечі татарські кожухи й промерзаючи від свіжості нічного повітря.

Загін минув місто і наближався до самітного монастиря. Ця споруда, зіставлена з двох цілком протилежних частин, стояла майже в кінці міста, на косогорі. Нижня половина церкви була кам’яна і, можна сказати, вся складалася з тріщин, обпалена, закурена порохом, почорніла, позеленіла, вкрита кропивою, хмелем і дикими дзвіночками, носила на собі весь літопис країни, що терпіла криваві жнива. Верх церкви з тими вигинистими дерев’яними п’ятьма куполами, котрі встановила зіпсована архітектура візантійська, ще більше спотворена варваризмом наслідувачів, був увесь дерев’яний. Нові дошки, жовтіючи між почорнілими старими, надавали їй строкатості й показували, що ще не так давно вона була полагоджена богомільними прочанами. Блідий промінь серпорогого місяця, продершись крізь кучеряві яблуні, що вкривали густим гіллям частину будівлі, впав на низькі двері й на виступаючий над ними визубрений карниз, укритий невеликими свавільно вирослими жовтими квітами, котрі того разу блищали й здавалися вогнями чи золотим написом на дикому карнизі. Один з юрмиська з незмірними, будь-коли баченими вусами, довшими навіть за лікті рук його, котрого за замашками й зухвалим владним поглядом вважати можна було начальником загону, вдарив жерлом рушниці у двері. Дряхлі монастирські стіни відгукнулися і, здавалось, зронили вмираючий голос, що журно загубився в повітрі. Після сього мовчання знову заступило своє місце. Лайка на різних наріччях посипалась з-під величезних вус начальника загону: «Терем-те-те[50], попівство кляте! А то я знаю, чим вас розбудити!» Пролунав пістолетний постріл, куля пробила ворота й гепнулась у церковне вікно, шибка котрого з брязкотом посипалась усередину церкви. Це викликало сум’яття в келіях, прилеглих до церкви; з’явилися вогні; зв’язка ключів загриміла; ворота зі скрипом відчинилися, — і чотири ченці, поперед яких йшов ігумен, постали бліді, з хрестами в руках.

— Ізидіть, нечисті! опричники! — промовив ледь чутним тремтячим голосом настоятель. — В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, ізиди, дияволе!

— Але то ще й бреше, поганий собака! — прогримів начальник мовою, котрій жодна людина не могла б дати імені: з таких різнорідних стихій була вона складена. — То брешеш, лайдаку[51], же кажеш, що ми дияволи; а то ми не дияволи, ми коронні.

— Що ви за люди? Я не знаю вас! Нащо ви прийшли тривожити православну церкву? — промовив настоятель.

— Я тобі, псяюхо, порохом прочищу очі![52] Дай нам ключі від монастирських льохів!

— Нащо вам ключі від наших льохів!

— Я, дурний піп, не буду з тобою говорити! Але ти хочеш, басе мазенята[53], поговори з моїм конем: нех тобі відповідає з-під…

— Принеси їм, антихристам, ключі, брате Касян! — простогнав настоятель, обернувшись до одного ченця. — Тільки у мене немає вина! Як Бог Свят, немає! Ні однієї діжки, ні діжечки, і нічого такого, щоб вам було треба.

— А то мені яке діло! Хлопці хочуть пити. Я тобі кажу, же ти, дурний піп, сіна, стійла і пшениці не даси коням, то я в костел ваш поставлю їх і тебе чоботом до морди.

Настоятель, не кажучи ні слова, підвів на них олов’яні свої очі, котрі давно вже не належали світу сьому, тому що не виражали ніякої пристрасті, й зустрівся зі злісно спрямованими на нього очима єзуїта. Відвернувшись від нього, він зупинив їх на дивному полоненому з залізним наличником. Вигляд цей, здавалося, вразив майже нечулого до всього, крім церкви, старця.

— За що ви схопили цю людину? Господи, покарай їх триіпостасною силою Своєю! Певно, знову який-небудь мученик за віру Христову!

Полонений зронив тільки слабке стогнання.

Ключі були принесені, й при світлі сонно палаючої світильні вся ця ватага підійшла до входу печери, що знаходилася за церквою. Як тільки опустилися вони під земляні потворні склепіння, могильна вогкість обдала всіх. У мовчанні йшов начальник загону, і мінливий вогонь світильні, оточений туманним кільцем, кидав у обличчя йому якийсь блідий привид світла, тоді як тінь від безкінечних вус його піднімалася вгору й двома довгими смугами покривала всіх. Лишень грубо закруглені краї обличчя його були виразно торкнуті світлом і давали розгледіти глибоко нечутливий вираз його, який показував, що все м’яке вмерло і застигло в цій душі; що життя і смерть — байдуже; що найбільша насолода — тютюн і горілка; що рай там, де все деренчить і валиться від п’яної руки. Це була якась суміш порубіжних націй. Родом серб, який буйно викорінив із себе все людське в угорських пиятиках і