Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

Він мусив говорити довго й обережно, поки слова його пробилися крізь тупу втому до їхнього розуміння. Нарешті вони стали відповідати, покашлюючи, запинаючись. Вони пропащі. Бо коли й не змогли примусити їх зламати заборони Ягве, то змогли перешкодити виконувати його заповіти. Отже, вони втратили і це, й інше життя. Чи їх битимуть батогами, доки вони впадуть на глинисту землю, чи розіпнуть їх на хресті низьким способом, яким це поріддя римлян звикло завдавати людям смерть: Господь Бог дав, Господь Бог узяв, що швидше кінець, то бажаніше, хай славиться ім’я Господнє.

Було гнітюче повітря у цьому тісному, напівтемному, вогко-холодному приміщенні, крізь вузенькі отвори вікон пробивався дощ, густий сморід не виходив, знадвору, здалека чувся глухий монотонний спів. Йосиф соромився, що носить ціле убрання на чистому тілі, що він молодий і повний енергії, що він через годину зможе вийти звідси, піти геть із цього місця бруду й жаху. Ці троє не можуть думати про те, що виходить за маленький круг їхньої видимої повсякденності. Не було ніякого сенсу говорити їм про свою місію, про ті заходи, яких збираються заради них вжити, про політику, про сприятливу кон’юнктуру при дворі. Для них лишається найгіршим, що вони не можуть додержати очисних законів, строгих заповідей ритуального обмивання. Вони мали різних доглядачів і вартових, деякі були черствіші, відбирали в них молитовні ремені, щоб вони не могли на них повіситися, деякі були милосердніші, ці лишали їх їм. Але всі вони були необрізані, злочинці та прокляті. Для них було однаково, чи краще годуватимуть примусових робітників чи ні, бо вони не їли м’яса тварин, що зарізані не так, як велить закон. Отже лишаються їм для харчування тільки покидьки овочів і фруктів. Вони радилися між собою, чи брати їм порції м’яса, щоб міняти їх у інших в’язнів на хліб і фрукти. Вони сильно сперечалися з цього приводу. Доктор Гадя спершу доводив багатьма аргументами, що це дозволено. Але, кінець-кінцем, він погодився з двома іншими, що це дозволено тільки, як засіб врятуватися від безпосередньої смерті. Але хто може знати, чи Господь, хай славиться його ім’я, визначив їхню смерть у цьому чи тільки в наступному місяці? Отже, виходить усе таки, що не дозволено. Коли вони не зовсім отупілі від втоми, вони завжди дебатують, вдаючись до теологічних аргументів, що дозволено, а що ні, і тоді вони згадують про Кам’яну палату храму. У Йосифа було враження, що ці дебати часто дуже запальні та перетворюються в пусті сварки, але, певно, вони були єдиним, що ще підтримувало їхнє життя. Ні, це було неможливо — розмовляти з ними хоч як-небудь розсудливо. Коли він говорив про прихильність цезаревої дружини до юдеїв, вони відповідали, що це ще питання, чи дозволено взагалі молитися в цьому місці безодні та бруду. Вони не знали також календаря, отже, можливо, порушують суботу, надіваючи молитовні ремені, і будень — не надіваючи.

Йосиф перестав говорити про справу. Він слухав їх, і коли один цитував якесь місце з Письма, втручався інший і цитував місце протилежного змісту, і дивись, вони оживали і починали сперечатися і кидали аргументи зі своїх безсилих горл, і він сперечався разом із ними, і це був великий день для них. Але вони не витримали довго і дуже скоро знову впали в свою отупілість.

Йосиф бачив їх, скорчених у тьмяному світлі в’язниці. Ці троє, нужденні тілом, в бруді та остаточній безодні, були великі в Ізраїлі, їхні імена сяяли серед творців закону в Кам’яній палаті. Допомогти в’язням! Ні, йдеться не про те, це смішне й пусте, чи матимуть юдеї пануюче становище в Цезарії, чи ні. Йдеться про те, щоб допомогти цим трьом. Вигляд цих трьох вразив його, запалив увесь огонь у ньому. Його переповнювало побожне співчуття, що мало не розривало його, як вони твердо й міцно держалися в своїй нужді закону, як вони чіплялися за закон, як тільки закон підтримував їхнє дихання, що вони лишалися живі. Він думав про той час, коли він сам був у пустелі, в святому пості, у єссеїв, у свого вчителя Бануса, й як тоді, в найкращі моменти, пізнання приходило до нього не через розум, а через самозаглиблення, через споглядання, через Бога.

Звільнити в’язнів! Він стиснув губи з твердим наміром погасити в собі кожну іншу думку, щоб визволити цих трьох нещасних. За жалібним однотонним співом примусових робітників він чув великі, гебрейські слова заповіді. Ні, він тут не з суєтного егоїзму, Ягве послав його сюди. Він ступав назад крізь сірий дощ, він не відчував дощу, не відчував глини, що налипала на його черевики. Звільнити в’язнів!

В Юдеї чоловіку таких політичних поглядів, як у Йосифа, не можна було піти на змагання чи в театр. Один-єдиний раз він одвідав виставу; потай і з нечистою совістю, в Цезарії. Але то була дрібна річ, як рівняти з тим, що він бачив сьогодні в театрі Марцелла. У нього шуміло в голові від танців, маленьких простацьких жартів, балету, великої партерної пантоміми, пишності та постійних змін на величезній сцені, що протягом кількох годин ніколи не стояла порожня. Юст, що сидів поруч із ним, відкидав це все зневажливим рухом руки. Він визнавав на сцені тільки бурлескні ревю, які народ по праву любив, і терпів досі всі ці дурниці, щоб завчасно зайняти собі місце для ревю коміка Деметрія Лібана.

Так, цей комік Деметрій Лібан, хоч було в ньому багато чого неприємного, був мистець із людським обличчям. Народившись як невільник цезаревого господарства і звільнений цезарем Клавдієм, він здобув собі своєю мистецькою грою нечуваний достаток і титул «Першого актора епохи». Цезар Нерон, якого він наставляв у мистецтві промови й акторської гри, любив його. Важкий чоловік, цей Лібан, піднесений і пригноблений своїм юдейством. І навіть прохання та накази цезаря не могли його спонукати виступити в суботу або великі юдейські свята. Він знову й знову сперечався з докторами юдейських університетів, чи справді він відкинутий Богом за те, що він грає в театрі. З ним ставалися істеричні напади, коли він мусив виступати в жіночому убранні, порушуючи заповідь закону: чоловік не повинен носити жіноче вбрання.

Одинадцять тисяч