Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

загрози й страху холодком пробігло його спиною, як і завжди

в таких ситуаціях. Голден терпіти цього не міг.

Детектив Міллер усміхнувся. Його відволікло щось невидиме

для Голдена.

Свого часу Міллер попрацював у службі безпеки на Церері, потім його звільнили і він став заробляти свій хліб самостійно.

Так робота привела його на пошуки зниклої дівчини. Якось

порятував Голденові життя. А той став свідком того, як обжитий

астероїд зі станцією і тисячами інших жертв протомолекули

потрапили в її пастку й рухнули всі разом на Венеру. Включно

з Джулі Мао, дівчиною, яку Міллер розшукував і знайшов, але

надто пізно. Близько року чужопланетний артефакт страждав

і займався незбагненним будівництвом під хмарним покровом

Венери. А коли вознісся на небо, тягнучи за собою масивні

конструкції з глибин планети й прямуючи далі орбіти Нептуна, схожий на титанічну морську істоту, перекинуту в космос, Міллер вознісся разом із ним.

Звідтоді все, що він промовляв, було шаленством.

— Голден, — звернувся, але не до нього Міллер, описуючи

його. — Еге ж, у цьому є сенс. Ти не один із них. Агов, послухай

мене.

— Тоді кажи щось. Це вже, бляха, нікуди не годиться. Ти вже

майже рік являєшся мені коли заманеться. І ще жодного разу не

сказав нічого, що мало би сенс. Ні єдиного разу.

Міллер відмахнувся. Старий почав дихати частіше, хекав, немов би щойно пробіг дистанцію. На його блідій, сіруватій

шкірі зблискували краплинки поту.

— Був один нелегальний бордель у вісімнадцятому секторі.

Відправились туди, думали, зцапаємо п’ятнадцятьох, може, двадцятьох. Або ще більше. Прийшли, а там порожньо. Голий

камінь. Я маю про це думати. Це щось означає.

— Чого тобі треба від мене? — запитав Голден. — Просто

скажи, чого тобі. Гаразд?

— Я не шаленець, — відповів Міллер. — Коли я шалений, мене

вбивають. Господи, невже мене вбивали? — Рот Міллера трошки

округлився від здивування. Він потягнув у себе повітря. Губи

темнішали, кров під шкірою ставала чорною. Він поклав руку

Голдену на плече, і вона здалася надто важкою. Надто твердою.

Немовби скелет Міллера заново вилили із заліза. — Все

покотилося до дідька. Ми прийшли, а там порожньо. Все небо

порожнє.

— Я не розумію, що це означає.

Міллер нахилився ближче. В подиху відчувався ацетон. Звівши

брови, він прикипів питальним поглядом до Голдена: зрозуміло?

— Маєш мені допомогти, — промовив Міллер. Судинки в очах

були практично чорні. — Їм відомо, що я сищик. Їм відомо, що

ти мені помагаєш.

— Ти мертвий, — випалив Голден, не подумавши й не

замислившись.

— Усі мертві, — відповів Міллер. Він забрав руку з Голденового

плеча й відвернувся. Насупився, спантеличений: — Майже.

Майже.

У Голдена задзижчав термінал. Він дістав його з кишені, Наомі

питала, чи він не провалився в унітаз. Голден почав був

набирати відповідь, але зупинився, не знаючи, що власне

писати.

Коли говорив Міллер, то його голос звучав тонко, немовби

з дитячим захватом та зачудуванням.

— Бляха. Це сталося, — промовив Міллер.

— Що сталося?

Грюкнули двері, коли хтось іще зайшов у сусідню кабінку, і Міллер зник. Про нього тільки й свідчили запах озону та рясні

аромати летких органічних сполук, немовби щось здохло

в магазині спецій. І водночас усе це могло бути лиш уявою

в голові Голдена.

Той постояв якусь мить, чекаючи, поки в роті вивітриться

присмак міді. Поки пульс вповільниться до нормального. Все те, що чоловік зазвичай робив у таких випадках. Коли найгірше

минулося, він прополоскав обличчя холодною водою й витерся

м’яким рушником. Удалині навісніли приглушені звуки азартної

гри за столами. Джекпот.

Їм він нічого не розкаже. Наомі, Алексу, Еймосу. Вони

заслужили на цей радісний відпочинок, не затьмарений появою

Міллера. Голден розумів, що імпульсивне бажання втаїти все від

них ірраціональне по своїй суті, але нічого не міг удіяти зі своїм

враженням, ніби так він їх усіх захищав. Тож не ставив його під