Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

й без напруження говорити з клієнтами навіть у такому галасі.

А потім усміхнувся йому: — Однак для перебірливих добродіїв із

Землі знайдеться пару відкладених пляшок «Лаґаваліну», яким

уже шістнадцять років.

— Хочете сказати, у вас реально є шотландське віскі?

— Якщо точно, то з острова Айлей, — відповів офіціант. —

Тисяча двісті за пляшку.

— От його і давайте.

— Гаразд, пане, і чотири чарки.

Хлопчина куцо кивнув і поскакав у бар.

— Ми — в блекджек, — розреготалася Наомі. Еймос відклав

стовпчик фішок із таці й передав його дівчині. — Хочеш з нами?

Оркестр у сусідній залі облишив грати, й шум зробився

практично стерпним, аж поки хтось не врубив на дистанційці

гидотну фонову музику.

— Та заждіть трохи, — гукнув їх Голден. — Я узяв нам одну

дуже приємну штуку й хотів би виголосити останній тост перед

тим, як наші доріжки остаточно розійдуться на цей вечір.

Проте Еймосу не сиділося. Аж поки він не побачив, яку пляшку

принесли. Кілька секунд він туркотів, розглядаючи етикетку.

— О, так. Це було варте чекання.

Голден налив усім по стопці, а потім підняв тост:

— За найкращий корабель та екіпаж у світі, з якими мав честь

літати й служити, і за зарплату!

— За зарплату! — луною повторив Еймос, і стопки ураз зникли.

— Хай мені чорт, капітане, — промовив Алекс, піднімаючи та

розглядаючи пляшку. — А можна нам трохи такого на «Росі»?

Дозво ляю вирахувати з моєї зарплати.

— Підтримую, — озвалася Наомі, розливаючи всім по новій.

На кілька хвилин команда начисто забула і про фішки, і про

тягу до ігрових столів. Голдену тільки того й було треба.

Протримати цих людей разом іще хоч трохи. Де б він не служив

раніше, а навіть найменший порт зажди був добрим приводом

на кілька днів утекти подалі від одних і тих самих облич, що вже

набридли до оскоми. Тепер же все інакше. Тільки з цим

екіпажем. Хильнувши нової, він придушив у собі жадання

сказати їм щось сентиментальне, типу «Люблю вас, друзі!».

— Ну, що, на коня! — промовив Еймос, ухопивши пляшку.

— Мені треба відлити, — Голден відштовхнувся від столу. Але

шлях до туалету виявився трохи плутанішим, ніж він від себе

очікував. Скотч напрочуд швидко стукнув у голову.

Убиральні VIP-зали були розкішні. Ніяких вам рядів пісуарів

та рукомийників. Натомість — пів десятка дверей, що ведуть

у

приватні

апартаменти

з

окремими

унітазами

та

умивальниками. Голден обрав кабінку та замкнувся на клямку.

Зовнішній шум одразу практично зник. Так ніби він на хвильку

вибрався в зовнішній світ. Можливо, саме так і замислювалося

конструкторами. І за цей відносний спокій Голден був удячний

архітекторам казино, чи хто його там збудував. Бо власне, не

здивувався би навіть, якби побачив ігровий автомат прямо над

раковиною.

Поки робив свої справи, для впевненості на ногах обперся

рукою об стінку. Аж раптом посеред діла приміщення навколо

залило яскраве світло, а в хромованій ручці дверей відбилося

слабке голубе сяйво. В Голдена від страху все похололо.

Знову.

— Богом присягаюся, — почав був він, але спочатку доробив

свої справи й застібнув ширінку, — Міллере, я тебе вб’ю, якщо ти

зараз стоїш у мене за спиною.

Він озирнувся.

Перед ним стояв Міллер.

— Привіт, — сказав небіжчик.

— «Нам треба поговорити», — закінчив за нього Голден і пішов

до раковини мити руки. За ним полетів і сів на стійку крихітний

голубий світляк. Голден ляснув по ньому рукою, але на долоні

нічого не лишилось.

Відображення Міллера в дзеркалі знизало плечима. Коли він

рухався, то смикався, немов годинниковий механізм, від чого

Голдена нудило. Людина й щось нелюдське водночас.

— Геть усі тут водночас, — промовив небіжчик. — Я не хочу

говорити про те, що сталося з Джулі.

Голден дістав паперовий рушник із корзинки поруч із

умивальником, обперся на стійку обличчям до Міллера й поволі

витер руки. Він тремтів, як