Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Внизу до берега з бар’єрних островів прямували човни, повні добувачів. Майже кожне обличчя вдивлялося в горизонт, де чорні хмари ковтали місяць, що сходив на небі. Окинула поглядом крайку води, відшукуючи Коїв ялик, — а як побачила, то кров захолола в жилах і шкіра вкрилася сиротами. Човен так і лишився там, де я витягла його на пісок. А от Кой зник.

Перевела очі на доріжку, на яку вже впала пітьма. Сюди не можна. Потраплю просто в руки тих, хто на мене полює.

Натомість, повернувши проти вітру, я рушила вгору, поквапилася до осипища між кам’яними височинами серед лабіринту висохлих річищ. Однією рукою хапалася за скелі, у потемках намацуючи босими ступнями стійкі клаптики. Єдиний спосіб спуститися — крутий серпантин, але востаннє цим шляхом я дерлася два роки тому, упала звідти та зламала ногу. Мало не вмерла з голоду, перші два тижні не могла ні їжі добути, ні дров на багаття.

Та от тепер розбитися на смерть було не так страшно, як зазнати будь-чого, на що спроможеться Кой, якщо мене знайде.

Я закусила губу, коли стіни розступилися й протяг увірвався в печеру. Затамувавши дух, без вагань ступила на вузьку стежинку. Від води здіймався теплий вітер, притискав мене до скелі, а я намагалася вдивлятися в землю, однією рукою балансуючи над прямовисним урвищем.

Далі я поповзла попід схилом, наступила босою ступнею на щось гостре і з сичанням відсахнулася. На камінь скрапнула кров, а я пришвидшилася й не зупинялася, поки не досягла краю, звідки можна було зістрибнути на пісок. Незграбно приземлилася, перекотилася та звелася на ноги, а тоді пошкандибала до берега.

Удалині вервечка човнів вишикувалася на

причалі на ніч. Від дерев долинали запахи патраної риби й диму багать: майже всі добувачі заходилися коло вечері. Крім одного.

Спек валявся черевом догори, уже надудлившись хлібної, придбаної за денний виторг. Хвилі облизують босі ноги, рот роззявлений, з горлянки вихоплюється тріскотливе хропіння. Я злегка копнула його й зачекала, та він лише видав гучне плямкання й перекотився, тицьнувшись носом у землю.

— Вибачай, Спеку, — прошепотіла я, схиляючись над ним.

Проте шкода мені не було. Останні чотири роки я ледь животіла, а він дудлив стільки горілки, що мені на такі гроші вистачило б годуватися все життя. І це був мій єдиний шанс утекти звідси.

Тихенько зайшла у воду, скинула ремінь, сама залізла в човен і забрала якірець; серце тьохкало.

— Фейбл! — різко пролунало поряд, і чиясь тінь заступила світло.

Я озирнулася на дерева — і обличчя спалахнуло вогнем. Хутко закинула якірець усередину й розпустила вітрило.

— Фейбл! — знову прорізало тишу й луною розкотилося над водою моє ім’я.

Я налягла на весла, човен поволі відчалив. Треба гребти сильніше, поки вітер напне вітрило!.. Тільки я не встигла. Із-за дерев до мене метнулася темна постать.

Кой.

Помітивши мене, він кинувся зі схилу, здіймаючи навколо фонтани піску. Темна кров сочилася обличчям і шиєю, вимальовуючи галузки на оголених грудях, схожі на розчепірену п’ятірню.

Я занурила весла у воду й налягла, аж рикнувши від зусилля. Вітрило наді мною ледь сколихнулося. Надто повільно! Серце шалено вистукувало хаотичний ритм. Коїв ялик плюхнувся у воду поряд.

— Ну ж бо! — крикнула я, благально закликаючи вітер. — Жени!

Вітрило ляснуло, надимаючись, палуба гухнула, і човен шугнув уперед, скинувши мене з ніг. Я підповзла до корми, ухопилася за румпель. Позаду розверталося Коєве суденце. Бар’єрні острови ледь бовваніли в темряві, а за спиною запалав Джевал, підсвічений останніми вогнисто-бурштиновими західними променями. І звідти за мною гнався Кой.

Яка ж я дурепа, що не лишила його в морі! Уже з того, що по-дурному влізла в човен, де нікого, крім нього, не було. Сама винна, що він зміг підкараулити мене на рифі. І тепер, якщо він мене упіймає, перш ніж дістануся «Жоржини», дорікати більше нема кому.

«Ти створена не для цього світу, Фейбл. Хочеш довести, що це не так? Заберися з цього острова».

— Стули пельку, — прохрипіла, а від примарного обличчя Сента, що виткалося переді мною, на очі накотилися пекучі сльози.

Якщо я стільки досягла й тут помру, це доведе його правоту. Стократ.

Домчавши до причалу, не пригальмувала. Ступивши вбік і схрестивши руки на грудях, скочила в холодну воду, не знімаючи ременя й гамана. Коли випірнула, Спеків човен гупнув об

кнехт, рипнула й хряснула непросмолена деревина. Я підпливла до штормтрапа¹², схопилась за балясину — і щойно підошви торкнулися дерев’яних дощок пристані, побігла.

— Весте! — закричала в темряву, вгледівши «Жоржину».

Кораблі безгучно погойдувалися в бухті, ліхтарі блимали на порожніх верхніх палубах. За спиною гупали Коєві кроки. Прудкіші за мої.

— Весте!

По правому борту «Жоржини» виринула чиясь фігура, здійнятий угору ліхтар освітив обличчя дівчини — я вже бачила її того ранку на щоглі.

— Фейбл! — хрипів Кой за спиною, і цей звук лунав у вухах, мов грім.

Дівчина мовчки споглядала, як я гальмую перед кораблем і тягнуся до штормтрапа.

— Допоможи! — гукнула їй.

Вона позирнула повз мене, на Коя. Мить повагалася — і розмотала мотузкову драбину й кинула через борт. Я метнулася до кінця, що гойдався над водою, схопилася — і в’їхала в борт плечем.

Кой послизнувся, намагаючись ухопити мене за ногу, я відштовхнула його, кілька разів підтягнулася на тремких руках і перекинулася через бортові леєри. Зовсім не м’яко гепнулася спиною на палубу й хапала ротом повітря.

Погойдуючи ліхтарем, дівчина підійшла до мене.

— Якого біса ти тут робиш?! — Із-за її спини раптом виринув Вест, його обличчя огортала темрява. Він нахилився, схопив мене за руку і, рвучко шарпнувши, здійняв на ноги.

Я розтулила рота й потяглася по ніж, аж тут горла торкнулося холодне гостре лезо. Дівчина за мить опинилася збоку, затискаючи в кулаку інкрустований коштовностями кинджал.

Із-за Вестової спини виринули ще кілька постатей; я підвела руки й завмерла. Вест свердлив мене розлюченим поглядом.

— Фейбл! —