Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Сорок мідяків за перевезення до Звуження! — Я виставила перед собою долоню, до якої був примотаний важкий гаман.

Вест закляк, в очах промайнула ціла буря. Нарешті знову схопив мене за руку й розвернув.

— Забирайся з мого корабля.

Я щосили закусила губу, в очах знову запекли сльози. Готова була віддати все.

— П’ятдесят два мідяки і два добрих шматки піропів за перевезення, — видихнула. — Будь ласка!

— Ми торговці. Нікого не переправляємо, — відказав Вест, стискаючи кулаки.

Брехня. І ми обоє це знали. Торговці весь час когось перевозили й на тому заробляли.

Вест перевів погляд на мої розбиті губи, щелепа смикнулася. Я відчувала на обличчі присохлу шкірку крові.

— І в що ж ти вляпалася? — Він зиркнув на Коя, який унизу міряв кроками причал, чекаючи на мене.

Поволі забрала руку й витягла з ременя ножа. Одним рухом розітнула тканину між долонею та гаманцем, тицьнула гроші Вестові.

— Я тебе нікуди не повезу. — Голос його шурхнув, ніби мокрий пісок по каменю.

Я судомно глитнула, подумки дякуючи, що навколо так темно. Обличчя палало, а підступні сльози вже готові були вихлюпнутися з очей.

— Гаразд. У цій бухті знайдеться капітан, готовий узяти пасажира за п’ятдесят два мідяки.

Стиснула ножа в зубах, перекинула ногу через борт і потягнулася до штормтрапа.

Вест смикнув плечима, протяжливо зітхнув і взявся за леєр.

— Чекай.

Я завмерла. Одна сльоза вже скотилася зі щоки. Він позирнув повз мене, на інші кораблі, що стояли на якорі, а тоді знову потупився.

— Весте, — кинула дівчина голосом, у якому бриніло застереження.

Озирнувся на неї, і його кутастий профіль освітив місяць. Лайнувся і простягнув мені руку.

— Жени монету.

Я аж рота роззявила.

— Що?

— Що? — долинула знизу луна від голосу невидимої фігури.

Вест ніби не почув.

— Монету, — повторив він повільніше.

Я облишила драбину.

— П’ятдесят два мідяки і два шматки піропу за перевезення до Сероса, — повторила умови. Так і не вдалося приховати відчаю в голосі.

— Згода.

Я потиснула йому руку, а дівчина так і дивилася на нього, схиливши голову, ніби не йняла віри очам.

— Диви не вертай сюди, Фейбл! — заволав Кой, і я здригнулася, вивільнивши руку з Вестової лапи. — Якщо тебе тут побачу, прив’яжу до східного рифу! І дивитимуся, як м’ясо з кісток облазить!

І ось він уже повертає на пристань та зникає в темряві. Тільки озирнувшись на команду «Жоржини», я зрозуміла, що утнула.

Я забираюся з Джевала.

12 Штормтрап (мор.) — мотузкова драбина з дерев’яними щаблями (балясинами), яку спущено по зовнішньому борту судна. Тут, вочевидь, таку драбину спущено з пристані.

Роздiл шостий

Хмари над «Жоржиною» підсвічували блискавки, сплітаючись у павутиння світла. Штормовий фронт дістався бар’єрних островів затемна, вітер пригнав холодний туман. Мряку, у якій погойдувався корабель, прорізав ліхтар, що його тримала перед собою дівчина.

— Якщо не помиляюся, Весте, ми мали голосувати всією командою, — завважила вона, переводячи погляд із моєї розкошланої голови на босі ноги.

Не відповідаючи, Вест пожбурив гаманець у повітря, і його обома руками схопив хлопець в окулярах. Зиркнув на мене — і ліхтарне світло зблиснуло у великих круглих скельцях.

— Згоден з Віллою. — Наперед ступив інший матрос, із зачесаним назад темним волоссям. — Щось я не чув, щоб ти запитував, чи потрібні нам пасажири.

Я ховалася в тіні під шканцями¹³, притискаючи до грудей ремінь з інструментами. Четверо стовбичили біля грот-щогли, чекаючи на Вестову відповідь. Тиша напружено щільнішала, і Вест ретельно зважував слова.

— Тут п’ятдесят два мідяки. — Він позирнув на дівчину.

— Ти серйозно? — пирхнула та. — Що нам із тих п’ятдесяти двох мідяків? За два роки ми не брали на борт жодного пасажира, і з якого б то переляку мали починати тепер?

Хлопець в окулярах усе це споглядав, переводячи

погляд із нього на неї та назад. Із поплямованих чорнилом пальців, які стискали мій гаман, я зрозуміла, що це їхній скарбник.

Для нього не важило, що Кой щойно мало не випустив із мене дух чи що останні роки вони зі мною співпрацювали. Його обов’язок — упевнитися, що вони не втрутилися ні в чиї справи, ані добрі, ані погані.

— Що це, Весте? — З трапу наді мною, чухаючи виголену маківку, спустився третій чоловік; його шкіра виблискувала обсидіаном.

— Це мідь, — відрізав Вест. — Не подобається?

Дівчина, яку називали Вілла, витріщилася на нього круглими невиразними очима.

— Мені — не подобається.

Вест повернувся до скарбника, і по міцно стисненій щелепі було видно, який він роздратований.

— Розділи це між командою, Геміше. Я не доповідатиму. Як дістанемося Дерна, то хоч упийтеся хлібною, хоч придбайте собі нові черевики. Мене геть не обходить, на що ви це розтринькаєте.

Схоже, наразі їх це задовольнило, на палубі все стихло. Проте зиркали одне на одного так, що відчувалося, як у повітрі повисла непевність. Проти того щоб прибрати до кишені мої гроші, вони не заперечували, особливо якщо цього не записуватимуть у бортовий журнал. Та моя присутність на борту «Жоржини» була їм не до душі, і вони цього не приховували.

— П’ятдесят два мідяки — на п’ятьох, — стиха промимрив Геміш, ніби повторення цих слів надавало рішенню остаточності.

Я позирнула на дві корабельні щогли. Ніколи не бачила їх зблизька, бо не бувала на палубі: коли «Жоржина» кидала якір на Джевалі, ми з Вестом перетиналися на пристані. З усього було схоже, що вони поралися тут уп’ятьох, однак таке судно розраховане на команду принаймні з десяти людей, ба навіть дванадцяти.

— На чотирьох, — уточнив Вест. — Мені не треба.

Геміш коротко кивнув, а я придивилася до Вестового обличчя, намагаючись зрозуміти, чого це він. Та на ньому не промальовувалося жодної підказки.

— А кажеш, ніби взяв її заради