Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Ох, та якби ти знав, скільки в мене роботи тепер. Я ж і по монастирям ходжу, допомагаю там, по церквам. Взагалі відпочинку немає. Тепер, бач, і цілий храм розписати замовили! Куди тут…

         – Я зрозумів, зрозумів, – роздратовано вже сказав Іван.

         – То розкажи, як давно весілля було? Хто ж твоя наречена була?

         Ох, тяжко навіть описати, в якому збудженні та водночас розчаруванні перебував Родіон Михайлович. Голова в нього кипіла від страшних, безглуздих думок. «А якщо він все-таки нездоровий? Я ж чув про той Содом, який хоче відновити захід – легалізацію одностатевих шлюбів! Господи спаси!», – не вгавав Родіон Михайлович, обіймаючи сина.  

         – Вона хороша дівчина, але весілля в нас іще не було, тільки-от пропозицію зробив, – промовив Іван Родіонович.

         – І все? – знову вмішався Олександр, якому зовсім не сподобалась скромність Івана.

         – Так, все. І тобі, письменничку, це зовсім не важливо знати, – відразливо сказав Іван.

         Тут навіть з докором подивився на літератора Родіон Михайлович (чого раніше ніколи не було). Сказати, що це образило Олександра – не сказати нічого. Ту ж мить він попрощався зі своїм другом (при цьому проходячи мимо Івана, наче мимо пустого місця).

         Проте наразі варто сказати про інші, набагато важливіші для нашого оповідання події, що сталися по зникненню Олександра. Тут-бо навіть врешті казали, що в ті години ясні промені сонця зовсім несподівано закрились грізними тучами. Було це о-пів на четверту.  

         В батька з сином, тим часом, зачалась наступна нервова розмова, яку Іван Родіонович пізніше прозвав «початком всіх проблем». В той момент Родіон Михайлович був якраз в дуже неспокійному, та відповідно прискіпливому настрої. Дурні думки все ж не покидали його навіть після того як Іван, не запинаючись, розказав в деталях про свою жінку. А звали її Ольга, вона була 1997 року народження (так і сказав батькові), вона брюнетка з блакитними очима (що, як він зазначив, по генетиці буває дуже рідко, та скоріше, вважається мутацією), що свідчило про її невимовну красу. Загалом, ця вся розповідь була більш схожа на опис його власних фантазій, а проте все закінчилось обіцянкою Івана Родіоновича привести Ольгу для запізнілого, але щирого благословення.

         Це ще був не кінець. Несподівано хтось грубо постукав прямо по віконницям дверей із вигуком: «шалом, відкривайте, сімейка, в мене є одне важливе діло». Фраза ця була прийнята сімейкою з повним непорозумінням та наступними звинуваченнями (звичайно, від Родіона Михайловича) в непристойній грубості, якій зовсім не місце в духовних приміщеннях, типу цього. Зрозуміло ж, що це не зупинило нового гостя, справжнього врешті нігіліста, який мав один виняток для себе – віру в Бога. Але про це згодом.

         Гість сам прочинив двері (зовсім без дозволу Родіона Михайловича). Тут же в головах Івана та Родіона зчинився фурор, зв’язаний в першу чергу з виглядом прибульця.

         На перший погляд йому було не більше двадцяти. Він мав довге каштанове волосся, смуглу шкіру, тоненькі губи та великі чорні очі. Як і Іван Родіонович, молодик постійно голився під нуль. Все ж, це не додавало йому вроди, – все псувала сильна округлість очей, зовсім не притаманна для чоловічої краси. Але тепер ця ознака не хвилювала Родіона Михайловича та його сина – вони розглядували незвичайне вбрання гостя. Воно було дуже старомодне: чорний редингот, одягнений на білу сорочку зі стоячими комірками та жабо, на ногах білі брюки палаццо, й коричневі лаковані туфлі. На правому ж вказівному пальці молодика виднівся перстень-печатка з дивним гравіруванням – різнобарвною гексаграмою, посередині якої звивався жовтий змій. В свою чергу ця печатка дуже злякала Родіона Михайловича, та чомусь також злякали її носії – тонкі, довгі пальці, що немов у вічному спазмі, постійно стояли в одному положенні та невпевнено згинались.

         Іван Родіонович же зовсім по іншому оцінив прибульця. Йому в першу чергу сподобалась його радикальність в перемішку з акуратним, офіційним одягом. Він був впевнений в тому, що ця людина, хоч і вкрай нахабна, а проте має виключно гострий, жорстокий розум. Холоднокровний вбивця, садист – от хто він на думку Івана. Все ж, дізнатися, хто цей громадянин насправді, виявилось непростою задачею для сина іконописця. Досі про нього ніхто ніколи не чув. Деякі врешті казали, що він зовсім не українець, а трудовий емігрант, що народився в південній Америці. Говорили також, що він індус, але найбільше схилялися до простої думки, що він звичайний хасид, якого невідомо як доля загнала аж в Україну.

         – Мене зовуть Андрій Прокопович, – сказав він.

         В Андрія Прокоповича був дуже низький, глибокий голос. По його шиї простягалися страшні випуклі смуги – артерії. Це примітив Іван Родіонович, який одразу дійшов до думки, що цей товариш також займається вокалом.

         – Вам чого? – тремтячим голосом запитав Родіон Михайлович.

         Перед тим як відповісти, Андрій Прокопович гучно ляснув долонями. Родіон Михайлович тоді помітив, що він від чогось насміхається над ним та над його сином. Тоді-то й страх перейшов у ненависть. Але Івану Родіоновичу це подобалось. «Неймовірно, – казав про себе він, – просто неймовірно. Що ж із цього вийде? Здається, татко зараз реально розізлиться».  

         – То скажете, що вам потрібно? – повторив Родіон Михайлович.