Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Будь-ласка, – посміхався Андрій. – В мене є одна важлива справа, яку я б хотів вирішити з твоєю допомогою.

         – Ви ж знаєте, що я тільки пишу ікони? – Родіона Михайловича неприємно здивувало те, що він звернувся до нього на «ти».

         – За цим я і прийшов сюди. Мене цікавлять ікони.

         – Гаразд, чотириста гривень за одну роботу, – поспішно промовив Родіон Михайлович. – Але трошки пізніше, я зараз зайнятий.

         – Чудесно, чудесно, – говорив Андрій Прокопович, не звернувши уваги на слова Родіона Михайловича, та дістаючи якусь річ із внутрішньої кишені рединготу. Звісно, тоді всі подумали, що молодик дістає гаманець, проте врешті це виявився звичайний папірець, виписаний поганеньким почерком:

         «ЯКІВ, АВРААМ, ЛОТ, ІСУС ХРИСТОС, АПОСТОЛ ПЕТРО, ІУДА ІСКАРІОТ, ІОАНН БОГОСЛОВ, ДАВИД ЦАР, СОЛОМОН, БОГОРОДИЦЯ».

         Отримавши дану записку, Родіон Михайлович простояв з нею півхвилини в глибокому збентеженні. По-перше, деяких святих він ще ніколи не писав: наприклад Давида, Соломона та Лота. По-друге, Родіону Михайловичу чомусь здалось, що деякі святі з цього списку ніяк не можуть знадобитись звичайній, світській людині (особливо Іуда Іскаріот). «Дивний, дуже дивний хлопець, – думав іконописець. – Хто ж він? Жид? Та ж точно, якийсь нігіліст, треба ж – віруючий нігіліст! Але ж… десять ікон! Господи, десять ікон! Ох, схожий на жида, ще й наглий. Чого ж йому треба?».

         – Десять ікон? – запитав він. – Вибачте, але навіщо вам стільки?

         – В просвітницьких цілях твої роботи мені знадобляться, – відповів Андрій Прокопович. Проте ні Іван, ні Родіон не зрозуміли, що замовник має на увазі. Родіона Михайловича при цьому почала дратувати звичка гостя «тикати» при звертанні.

         – В просвітницьких? – перепитав Родіон Михайлович. – Що це означає?

         – Справа в тому, що я… Працюю в недільній школі при Спасо-Преображенському соборі.

         – Он як! – вигукнув Родіон Михайлович. – Так ви педагог! Чудово, але знаєте, в нас зараз дуже багато роботи, скажу вам, і вся майстерня просто встала на ноги. Після війни люди увірували в Бога.

         – Увірували, так, – підтвердив з нотками сарказму в голосі Андрій Прокопович. – То не напишеш мені ікони значить?

         – Будь-ласка, звертайтесь до мене на «ви».

         – Хіба це так важливо для духовної, а відповідно самовідданої людини? – вимовив Андрій.

         – Ну, просто, ми з вами мало знайомі, наче.

         – Наче? – зловив його на слові замовник. – Я знаю, що з тобою добре знайомий. І з тобою також (показав пальцем на Івана Родіоновича, який досі стояв, немов манекен).

         В цей момент вже Іван Родіонович занервував. Андрій Прокопович виявився мудрим нахабою. Мудрість його в першу чергу проявлялась навіть не в розмові, а в погляді, що пронизував ціле нутро. В очах його вбачалась безмірна, безумна насолода, гедонізм та водночас полум’я, кров, муки в безодні та скрегіт тисячі зчорнілих від сажі зубів. Іван думав, що тільки він бачить це.

         – Ви працюєте в недільній школі? – пітнів Родіон Михайлович.

         – Так, я це вже казав, і мені потрібні ті ікони в просвітницьких цілях, для навчання маленьких дітей. Якщо тобі це не важливо, то я пішов. А якщо все ж… Приходь в цю неділю до Спасо-Преображенського собору, в мене буде урок.

         – В найближчий час я буду зайнятий, бачте, замовили розписати старий храм на Оболоні, який зараз реконструюють.

         – «Неопалима купина»? – запитав Андрій Прокопович.

         – Що? А, в сенсі назва, так, так, той храм, – опам’ятався Родіон.

         Деякий час стояли мовчки. Андрій Прокопович і далі розглядував батька з сином. Що творилось в його думках тоді – неможливо описати. І сам він, проте, аж до кінця власного існування не міг ніяк вирішитись, чого він заслужив, та чи «тварюка він тремтяча». Не тішився ніколи спілкуванням із суспільством, проте завжди переймався за те, що за нього подумають інші (і тому тепер дорожив тим, щоб Родіон Михайлович через п’ять днів провідав недільну школу). Проблема його природи дійсно приховувалась в його сліпоті до власних недоліків.   

         – То, чотири тисячі з вас, виходить? – озвався Родіон Михайлович.

         Почувши суму, Іван Родіонович схопився потискати руку Андрію Прокоповичу. Звісно, наразі його радості не було меж, бо в нього з’явилась чудесна можливість в черговий раз отримати гроші від старого. Тим більш тепер виник привід для отримання лаве – познайомлення з дружиною. Це була жорстока, корислива ідея, але Івану Родіоновичу не звикати до цього промивання грошей з батька. Тоді він несподівано вирішив близько познайомитись з Андрієм.     

         – Не треба тиснути мені руку! – наказав він. – Заплачу тобі в неділю, тільки щоб тоді ікони вже були готові.

         – Вже в неділю? Вибачте, в такий строк я не можу працювати, в мене все ж є й інші справи, і я вам казав які, – вимовив приголомшений Родіон Михайлович. – І знаєте, я розумію, у вас дітки, і їм треба навчатись істині, але в цьому разі ви могли б просто купити готові ікони в Лаврі, їх там повно.