Читати книгу - "РІздво Навпаки , Arachne "

Емілі глибоко зітхнула і провела рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти втому і наростаючу тривогу.

— Добре, — сказала вона, трохи тремтячим голосом.

Калеб, що весь цей час дивився у вікно, відвернувся і знову підійшов до каміна.

— Потрібно згадати все, що могло бути дивним до цього моменту, — сказав він, вказуючи на старовинний годинник.

Емілі кинула погляд на камін. Годинник цокав рівно, але їх стрілки продовжували невблаганно рухатися у зворотному напрямку.

— Цей годинник… Вони багато років стояли зламаними, — відповіла вона. — Я навіть думала викинути їх.

— Але тепер вони раптом ожили, — зауважила Софія, насупившись.

Калеб похитав головою, ніби намагаючись скласти у голові невидиму головоломку.

— Може, це пов'язано, — пробурмотів він.

Емілі похитала головою, її руки ще тремтіли.

— Годинник не може бути причиною того, що все місто… весь світ… чи скільки там охоплено… — Вона замовкла, намагаючись підібрати слова.

Софія підійшла ближче і поклала руку на плече матері.

- Мам, - сказала вона тихо. - Я знаю, що це звучить шалено, але ти бачила все на власні очі.

Емілі подивилася на дочку. В її очах відбивалася така рішучість, що це майже налякало її.

— Добре, — нарешті сказала Емілі.

— На вежі у центрі міста, — відповіла Софія.

— Тоді нам треба повернутись туди, — додав Калеб.

Емілі відчула холодок по спині при одній думці про повернення до центру міста.

- Добре, - сказала вона, примушуючи себе впевнено звучати.

Калеб кивнув і швидко накинув куртку. Софія наслідувала його приклад.

Коли вона надягла пальто і повернулася до дверей, її погляд знову впав на годинник.

— Хоч би що, — пробурмотіла вона собі під ніс, — я маю це зрозуміти.

Вона зробила крок до виходу, і тут тінь від каміна, що горить, раптом здригнулася, ніби від несподіваного пориву вітру, хоча все довкола залишалося нерухомим.

Снігова вулиця зустріла їх холодним вітром і дивною тишею. . Емілі кутається. в шарф, відчуваючи, як мороз щипає щоки, але холод, що пронизує її, виходив не тільки від погоди.

— Це дивно, — пробурмотіла вона, намагаючись розрядити напруження.

— Тепер усе зупинилося, — похмуро відповіла Софія, крокуючи поряд.

Калеб озирнувся на обох, його очі блищали тривогою, але в них також читалася рішучість.

— Може, люди просто злякалися, — припустив він. — Адже ми не єдині, хто це помітив.

— Або… — Софія зам'ялася.

Емілі сповільнила крок, оглядаючись навколо. Її погляд зупинився на вітрині кав'ярні, через яку вона завжди проходила по дорозі на роботу. ?

Тепер кав'ярня виглядала як сцена з дивного сну: на столиках не було жодного предмета, ніби все повернулося до початку робочого дня.

- Зачекайте, - тихо промовила Емілі, зупиняючись біля вітрини.

Калеб та Софія обернулися.

- Що?- запитав Калеб, підходячи ближче.

- Подивіться, - сказала Емілі, киваючи на вікно.

Вони підійшли ближче, притулившись обличчями до шибки, коли помітила, що всередину кав'ярні входить бариста, якого вони знали. ніби це була його перша дія після входу.

— Це як фільм, що крутять назад, — прошепотіла Софія.

Калеб насупився.

- Це не просто люди. Це все. Все довкола.

Емілі відчула, як усередині її зростає страх. Вона зробила крок назад, захоплюючи Софію.

— Нам треба йти далі, — сказала вона швидко. — Треба збагнути, звідки все це почалося.

Софія кинула останній погляд на кав'ярню, потім відступила від вікна та кивнула.

— Вежа недалеко, — сказав Калеб, показуючи наперед.

Вони продовжили шлях. Кожен крок по сніговій вулиці посилював почуття дива. У кількох будинках люди рухалися так само, як бариста: знімали з ялинок прикраси, складали подарунки назад у коробки. На площі вони помітили чоловіка, який акуратно виймав монети з фонтану і, замість просто тримати їх у руці, опускав назад у кишеню, ніби " відмотуючи " своє бажання назад.

Емілі мимоволі прискорила крок, відчуваючи, як у грудях наростає паніка.

- Це неправильно, - сказала вона, стиснувши кулаки. - Все це ... неможливо.

- Але це відбувається, - відповів Калеб, крокуючи поряд.

Вежа нарешті з'явилася в полі зору. Вона височіла над центром міста, її масивний циферблат був добре видно навіть у темряві. Вперше Емілі помітила, як його стрілки рухаються назад з невблаганністю, що лякає, відмірюючи не секунди вперед, а якісь втрачені моменти минулого.

— Ми майже прийшли, — сказала Софія, дивлячись на вежу.

- Залишилося тільки зрозуміти, що це все означає, - пробурмотіла Емілі, у якої серце стиснулося при думці про те, що розгадка може бути ще дивнішою, ніж те, що відбувається навколо.

Вони перетнули площу і зупинилися біля підніжжя вежі, оточеної засніженими лавами та ліхтарями, що мерехтіли, наче опираючись чомусь невидимому. Емілі підвела голову, дивлячись на величезний циферблат.

- Що тепер? — спитала вона, намагаючись утримати голос від тремтіння.

— Тепер ми повинні зрозуміти, що саме тут почалося, — твердо відповіла Софія.

Емілі проковтнула, відчуваючи, як усередині неї борються страх та рішучість. Вона зробила крок уперед, її чоботи з хрускотом потопали у снігу. Башта, здавалося, височіла над ними з якоюсь зловісною невблаганністю. Світло її годинника відкидало тіні на площу, і Емілі не могла позбутися відчуття, що ці тіні спостерігають за нею.

— Ми не можемо просто стояти тут, — твердо сказав Калеб, розриваючи напружене мовчання. — Треба увійти всередину.

- Всередину? - Перепитала Емілі, її голос видав нотку паніки. — Ти хочеш сказати, що ми маємо... підвестися?

Софія подивилася на матір із співчуттям, але потім перевела погляд на вежу.

— Він має рацію, — тихо сказала вона. — Якщо все почалося тут, ми маємо дізнатися, чому.

Емілі повільно кивнула, її дихання перетворилося на хмарку пари. Вона відчувала, як її долоні спітніли, незважаючи на холод.