Читати книгу - "Окрилена Вірою, Mary Uanni"

Настала важка тиша. Лілі нарешті порушила її:

- Я зможу ходити на роботу, по справах, та нормально жити?

- Звичайно, зможеш, - сказала лікарка з легкою усмішкою. - Просто тобі доведеться приділяти більше уваги своєму здоров’ю. І ми будемо разом працювати, щоб ти могла вести активне й повноцінне життя.

Ірина Анатоліївна стиснула руку доньки, вдихнувши глибоко.

- Ми впораємося, правда ж, Лілі? Ми все зробимо, щоб тобі стало краще.

Катерина Андріївна кивнула, дивлячись на них з теплом.

 

- Ви не самі. У нас є команда фахівців, які завжди готові вам допомогти. Зараз головне - діяти поступово і не втрачати віри.

Через пару хвилин Лілі вже сиділа в іншому кабінеті на краю лікарняного ліжка, стискаючи ковдру, ніби вона могла захистити її від того, що відбувається. У кімнаті панувала напружена тиша, яку порушило лише клацання дверної ручки. Увійшли лікар і медсестра, несучи набір для процедур. Ірина Анатоліївна, мама Лілі, схвильовано стиснула кулак і обережно подивилася на доньку.

Лілі, ми зараз встановимо вам порт-систему в грудну клітку, - спокійно почав лікар. - Це допоможе отримувати медикаменти та поживні речовини без зайвих проколів вен. Процедура триває недовго, трохи неприємна, але важлива. Порт у грудну клітку? - голос Лілі затремтів. - Це... це назавжди? Так, - відповів лікар. - Але він значно полегшить ваше лікування. Полегшить? - Лілі різко підвела голову. - У мене в грудях буде якась трубка, і це називається полегшенням?

Медсестра обережно підійшла ближче, розкладаючи інструменти на столику. Ірина Анатоліївна поклала руку на плече доньки.

Лілечко, це необхідно, - сказала вона лагідно. - Все буде добре. Я тут із тобою.

Лілі важко зітхнула, опустивши голову. Її плечі злегка здригалися, ніби вона стримувала сльози.

Процедура встановлення порту почалася. Медсестра обробила шкіру антисептиком і акуратно встановила катетер. Лілі сиділа нерухомо, хоча її обличчя викривилося від болю, а пальці вчепилися в ковдру.

Все готово, - нарешті сказала медсестра. - Ви молодець.

Лілі кивнула, але не відповіла. Її погляд був спрямований у підлогу.

Тепер ми продемонструємо вам жилет для фізіотерапії, - продовжила медсестра, дістаючи апарат із сумки. - Цей пристрій допоможе очищувати легені. Його треба використовувати щодня. Щодня? - запитала Лілі. - Це тепер моя нова реальність? Так, - спокійно відповіла медсестра. - Але це необхідно, щоб ваше дихання залишалося якомога кращим. Лілі, доню, - додала Ірина Анатоліївна. - Це важливо.

Лілі мовчки знизала плечима, хоча її очі блищали від сліз.

Лілі, зараз ми будемо встановлювати гастростому, - почав лікар рівним тоном. - Це трубка, яка проходитиме прямо до шлунка. Вона дозволить забезпечити вас усіма необхідними поживними речовинами, якщо апетит буде знижений або з'являться труднощі з харчуванням. Трубка в живіт? - Лілі різко підняла голову. Її голос тремтів. - Це жахливо. Це назавжди? Ні, - заперечив лікар. - Але на цей момент це найкраще рішення для вашого стану. Процедура швидка, і ми пояснимо вам, як за нею доглядати. Невже немає іншого виходу? - Лілі спробувала зберігати спокій, але сльози вже збиралися на її очах. На жаль, це необхідний крок, - м’яко відповів лікар. - Ми зробимо все, щоб вам було комфортно.

Ірина Анатоліївна обережно сіла поруч із донькою і взяла її за руку.

Лілечко, я поруч. Ми це подолаємо разом, - її голос був спокійним, але тремтіння видавало приховані емоції.

Медсестра почала готувати обладнання: стерильні інструменти, антисептик, трубку. Лілі нервово дивилася на ці предмети.

Ми зробимо місцеву анестезію, - пояснила медсестра. - Ви відчуєте лише невеликий тиск. Маленький тиск? - Лілі нервово посміхнулася. - Ви встановлюєте трубку в мій живіт, а це просто "тиск"? – дівчина молилася про себе, - Боже, допоможи мені це пережити. Я знаю що так краще, але це та не приємно… Я знаю, це звучить лякаюче, - відповіла медсестра, підготовлюючи шкіру в області живота. - Але це допоможе. Довіртеся нам.

Процедура почалася. Лікар робив усе максимально акуратно, але Лілі все одно важко дихала, намагаючись зберігати спокій.

Все буде добре, Лілі, - говорила Ірина Анатоліївна, ніжно гладячи доньку по руці. - Дихай глибоко.

Коли трубка була встановлена, лікар зупинився, щоб переконатися, що все працює правильно.

Готово, - сказав він, забираючи рукавички. - Ви впоралися дуже добре.

Лілі дивилася на свій живіт, де тепер була закріплена трубка, і її охопило відчуття шоку.

Це... це я тепер такою буду? - тихо запитала вона. Це тимчасовий захід, - запевнив лікар. - Ми будемо стежити за вашим станом і знімемо трубку, як тільки це стане можливим. Лілечко, - сказала Ірина Анатоліївна, притискаючи доньку до себе. - Це непросто, але ти сильна. Ми разом це переживемо.

Лілі опустила голову, стискаючи мамину руку.

Мені так страшно, мамо, - прошепотіла вона. Я знаю, доню. Але ти справжній боєць. Ми не здамося і Бог нам допомагає, - відповіла мама, намагаючись втримати власні сльози.

У кімнаті знову запанувала тиша. Лілі глибоко вдихнула, намагаючись прийняти нову реальність, і відчула слабке тепло від маминих обіймів.

Лілі сиділа мовчки, усе ще оговтуючись від встановлення гастростоми. У кімнату повернулися медсестра та лікар із новим обладнанням, що виглядало ще більш лякаюче. Це був кисневий концентратор, який мав забезпечувати дихальну підтримку, та трубки для носа.

Лілі, останнє, тепер нам потрібно забезпечити ваш організм киснем, - почав лікар, тримаючи в руках тонкі прозорі трубки. - Це допоможе зняти навантаження з легень і підтримати ваше дихання.