Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

— Ти не заслуговуєш на цей клинок! — заревів охоронець.

Еріон ухилився в останню мить, і тоді його думки почали прояснюватися. Це не просто бій, це випробування. І перемогти можна не силою, а розумом. Він підняв уламок каменю, що лежав під ногами, і щосили кинув його в обличчя Ірмара. Камінь влучив у шолом, і охоронець на мить закрив очі, піднісши руку, щоб захиститися.

Цього моменту було достатньо. Еріон кинувся вперед, ухилився від широкого розмаху булави і, ковзнувши під ногами супротивника, з усієї сили вдарив ножем у вигин броні на нозі. Ірмар похитнувся, а його величезна фігура впала на одне коліно. Це був єдиний шанс.

Еріон, зібравши всі сили, рвонувся до постаменту і схопив Клинок Ночі. Як тільки його пальці торкнулися руків’я, меч загудів, наче вітаючи нового володаря. Енергія, холодна і важка, як глибини ночі, потекла в його руку, наповнюючи його силою, якої він ніколи не відчував раніше.

Ірмар знову піднявся, його очі палахкотіли люттю, і він кинувся на Еріона. Але тепер усе було інакше. Еріон відчув, як Клинок Ночі стає продовженням його самого. Він зробив крок уперед і одним точним ударом завдав рубця, який прорізав броню охоронця, немов вона була з тканини.

Ірмар застиг. Червоне полум’я в його очах згасло, і величезне тіло охоронця повільно почало розсипатися на попіл. Тіні зали знову заповзли у кути, і простір огорнула тиша. Еріон стояв із Клинком у руці, відчуваючи, як його серце гупає, ніби після довгого бігу.

Втомлений, але сповнений тріумфу, Еріон стояв посеред похмурої зали, тримаючи Клинок Ночі. Здавалося, тиша, що огорнула його, була живою — настороженою, мов хижак перед стрибком. Темний метал клинка поглинав навіть натяк на світло, тягнучи до себе морок, який, здавалося, був частиною самого храму. Леза торкалась дивна, невидима енергія, і Еріон відчував, як вона проникає в його тіло, зливаючи їх у щось єдине. Він був не лише власником меча — він ставав його продовженням.

Але переможний спокій тривав недовго. Тільки-но тіло Ірмара зникло, як залу наповнили моторошні звуки, що лунали, мов стогін гір. З темних закутків почали з’являтися тіні. Це були не просто примари — їхні постаті здавалося зліплені з болю, ненависті й вічного розпачу. Очі, порожні і неприродно світлі, дивилися на Еріона з безмовним звинуваченням. Їхні руки тягнулися до нього, наче прагнули вирвати клинок із його рук або забрати його самого у глибини забуття.

Повітря стало холодним, а морозний подих пробіг по спині. Еріон вдихнув глибоко, відчуваючи, як страх намагається скувати його, але сила, що виходила від меча, шепотіла йому, веліла рухатися далі. Він не дозволить цим істотам зупинити його. Стиснувши руків’я, він рвонув до виходу, не озираючись.

Коридор храму зустрів його тьмяним світлом, яке мерехтіло, мов свічка на вітрі. Але світло не допомагало — стіни коридору почали зсуватися, замикаючи шлях позаду нього. Каміння тріщало, здавалося, що сам храм намагався утримати його. Та це було не все: попереду, у вузькому проході, з’явилася постать. Це був привид — високий воїн із глибокими шрамами, які розсікали його обличчя, мов болючі спогади. Його порожні очі горіли люттю, а безмовний крик спотворював мертві риси. Його рука, бліда й прозора, тягнулася до Еріона, ніби прагнула вирвати його серце разом із клинком.

Еріон завмер лише на мить, але цього вистачило, щоб відчути, як Клинок Ночі живе у його руках. Лезо засвітилося тьмяним, неприродним сяйвом — темрява, зібрана мечем, розлилася навколо, мов жива ріка. Світло, яке несло в собі щось первісне й загрозливе, торкнулося привида, і той застиг, тремтячи. Здавалося, темрява клинка почала розчиняти його, вивільняючи полонену біль і ненависть.

Привид хитнувся, намагаючись опиратися, але сила Клинка була невблаганною. Тіло почало танути, мов дим у першому промені світанку. Шепіт відчаю, що супроводжував його появу, розтанув у повітрі, залишивши по собі гіркий запах попелу.

Еріон стояв нерухомо, вдихаючи цей запах, поки холодне руків’я клинка шепотіло йому. Клинок Ночі не просто допомагав йому, він вже починав диктувати свої умови. Та думати не було часу. Попереду його чекав шлях із рухомими стінами, і кожен новий крок міг стати останнім. Стискаючи лезо, він змусив себе рухатися вперед, крізь темряву, яка тепер була його союзником і водночас найстрашнішим ворогом.