Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

місце, де проживають сігінни, зветься «рівнина Лауріон». Одягалися сігінни подібно до мідійців тому, що перебралися, за їхніми словами, у центр Європи з Мідії. Геродот не міг пояснити, як цей народ опинився за Дунаєм. Однак якщо згадати про країну Гамір на півночі Анатолії та участь кіммерійців у східній історії, нескладно припустити, що вони втекли з Азії наприкінці VII або ж на початку VI ст. до н. е., коли той край став ареною кровопролитних воєн на руїнах Ассирійської імперії, що занепала.

Озброєння, військова справа та походи скіфів

Зброю розглядають як одну з «візитівок» скіфської культури. Одначе, як і сьогодні, у ті часи вдалі зразки озброєння досить швидко поширювалися серед різних народів, і самі скіфи не були винятком, беручи найкращу у зброярів країн, із військом яких вони мали справу — від Китаю та Ассирії до еллінських міст та фракійських царств. Так само чинили й сусіди скіфів.

Набір предметів озброєння не змінився з кіммерійських часів. Вершник мав спис, дротики, довгий та/або короткий меч (траплялися також і однолезові мечі, популярні у жінок-воїнів), набір доповнювали кинджал і бойова сокира.

Особливе значення для скіфських воїнів мав лук. За легендою, царем скіфів став син Геракла, який зумів натягнути тятиву на лук героя. Складаний лук був хоча й невеликий, але достатньо потужний, аби вести обстріл на віддаль 100 й більше метрів (офіційний рекорд, зафіксований еллінами, — близько 520 м). Стріли споряджали бронзовими вістрями, які були спочатку з двома, а пізніше з трьома або чотирма лопатями. Дволопатеві були розраховані на враження супротивника у повстяних обладунках, багатолопатеві призначалися для металевої броні. У разі потрапляння в тіло витягти стрілу разом із вістрям було дуже складно. Сама стріла мала від одного до чотирьох шипів і кріпилася до древка (очеретяного або з дерева) за допомогою перехідника, виготовленого з дерева. Отож просто висмикнути стрілу, не залишивши у рані мідне вістря (джерело інфекції, та й оксид міді є отруйним) було нереально, такі поранені вимагали досить складного лікування.

Скіфські дротики виготовляли з довгою втулкою, що збільшувало вагу метальної зброї. Це полегшувало враження супротивника у залізному або шкіряному обладунку. При влучанні у щит перерубати древко, аби позбутися дротика, було надто складно, і щит після кількох подібних влучань уже неможливо було використовувати за призначенням. Так супротивника позбавляли важливої (а часто єдиної) складової захисного обладунку. Подібним чином діяли і знамениті списи-піллуми римських легіонерів.

Зі скіфської епохи ми можемо починати історію захищеною бронею кінноти у нашому краї. Знайдено чимало кам’яних статуй воїнів тієї епохи. На камені часом із документальною точністю відтворені деталі спорядження, зброя. На знаменитому золотому гребні, виявленому у кургані Солоха, верхня частина тіла вершника покрита лускатими обладунками, показано опліччя. Можна розгледіти, що металеві платівки прикріплено до шкіряної основи, а краї акуратно окантовані. Спина додатково прикрита щитом, а на голові — шолом, що вийшов із еллінської майстерні. Розкопки показали, що подібне спорядження було поширене не лише серед скіфів, а й також у їхніх північних сусідів, у Лісостепу.

Металева складова усіх частин обладунку, щита й шолома воїна, чиє поховання розкопане на Черкащині, нараховувала майже півтора десятка видів пластин різних розмірів. Усього їх налічувалося 3300 загальною вагою 13,5 кг. У кожній з пластин майстри вручну пробили від трьох по п’яти й більше отворів. Підраховано: щоб виготовити та нашити це залізо на шкіряну основу, майстру знадобилося б працювати майже сім місяців. На виготовлення іншого спорядження та зброї — від шиття чобіт і штанів до меча та піхов до нього пішло б іще 42 дні. На весь комплект та зброю пішло б понад вісім з половиною місяців — і це не враховуючи спорядження коня. Зрозуміло, що над виготовленням зброї та спорядження працювало кілька груп людей, але і їм би знадобилося від 17 до 22 днів, аби підготувати такого воїна до бою.

При повній «бойовій викладці» вагою до 25–30 кг (у тому числі вага шолома — 2,2 кг, повної набірної броні — 17,5 кг) воїн лишався досить рухливим і цілком міг воювати не тільки верхи, а й пішим. Захисний обладунок забезпечував захист життєво важливих частин тіла від ударів мечем, списом і влучання стріл. Щит, закріплений за допомогою спеціальної застібки ззаду та керований ременями, надягнутими на руки, надійно прикривав не лише спину, а й верхню частину тіла з боків. Для боротьби з такими броньованими супротивниками використовували бойові сокири на довгому держаку.

Озброєння і бойова тактика скіфів поєднали чи не усі досягнення військового мистецтва, відомі до появи вогнепальної зброї. Володарі степів досить вдало сполучили переваги броньованої лицарської кінноти зі стрілецькою вправністю монгольських лучників. Кінні лучники засипали ворога градом стріл, кружляючи перед його строєм. Потім у бій вступала броньована кіннота.

Витримати такий бій могло лише дисципліноване і добре навчене військо. Успішно протистояла скіфам, приміром, македонська фаланга з її глибоким шикуванням, прикрита з флангів кіннотою, яка могла контратакувати кінних стрільців. Саме так македонському царю Філіпу ІІ вдалося подолати військо царя Атея. У випадку чисельної переваги ворога скіфи практикували напади із засад, удаваний відступ, або й взагалі застосовували тактику «випаленої землі», як у випадку з персами. Наступ на укріплення здійснювали після масованого обстрілу з луків, а атаку вели теж під прикриттям лучників.

Азійські походи скіфів

Про грабіжницькі рейди скіфів у Європу та проти північних сусідів, скіфо-перську війну та вірогідний внесок у боротьбу з македонською навалою ми вже згадували. Однак найбільшими легендами оповиті їхні азійські походи. Геродот описав ту історію гранично просто: у погоні за кіммерійцями скіфи через Кавказ вдерлися до Азії й панували там 28 років. Можливо, через 200 років після тих подій еллінському історику (нехай спробує перевірити) могли розповідати щось подібне — аякже, діди переможно воювали в Азії!

Насправді ж погоня ця була зовсім не випадковою та й взагалі не погонею. Ассирійські джерела VII ст. до н. е. згадують появу поблизу своїх північних кордонів скіфів-шкуда на чолі з царем Ішпакаєм близько 674 р. до н. е. поза всяким зв’язком із кіммерійцями. Ці прибульці з півночі вели бойові дії зовсім не в країні Гамір, а далі на схід — у Мідії, було це у 676–672 р. до н. е.

У пошуках союзників у черговій війні з сусідами та їхніми союзниками-кіммерійцями цар Ассирії вирішив запропонувати у дружини «царю країни скіфів» Бартатуа (він же Партатуа, він же Прототій) царську доньку. Як було заведено у таких випадках, було запитано оракула, запит зберігся на глиняній табличці. Знав би Асархаддон, що цей запит узагалі дійде до нащадків виключно з тієї причини, що разом із його палацом згорить архів, а глиняні таблички отримають гарний випал, а ту пожежу влаштують нащадки запрошених ним скіфів! Однак для початку Ассирія отримала не тільки противагу скіфам царя Ішпакая,