Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Ну, прекрасно. Це вже цікавіше.

– А сьогодні я якраз бачив там білявку незнайому. То твоя подруга?

– Ліза? Точно білявка. Виходить, моя.

– Та вона! Я ж навпроти живу. Якраз Зорьку виводив пастися і бачив її. Приємна дівчина, привіталася, ще й Зорька їй сподобалася. А знаєш, яке молоко вона дає? Найкраще в усьому районі! Ти заходь завтра – свіженького дам!

– О, обов’язково! – перебила я, бо якщо не зупинити цю молочну енциклопедію, він розповість і про генеалогічне дерево Зорьки. – Як проїхати в село?

– Через ліс зараз. Там побачиш накатану дорогу – трактори в поле їздили, накатали. Їдь прямо, ніде не звертай. Побачиш кладовище й церкву – от за нею і починається наша вулиця. Твій будинок третій зліва.

– Дякую! – зраділа я й кинулася до машини.

– Ти заходь зранку по молоко! – не вгамовувався дід.

– Обов’язково! – крикнула я, натискаючи на газ.

***

Дорога справді була. Якщо цей хаотичний набір ям можна назвати дорогою. Але для мого позашляховика – не проблема. Незабаром я побачила кладовище. Потім церкву. Ще трохи – і ось воно, село.

Знайти потрібний будинок було легко – на веранді горіло світло. Я посигналила, і через секунду на ґанок вибігла Ліза.

– Нарешті! – зраділа вона, відчиняючи ворота.

Я заїхала у двір, вийшла з машини – і зрозуміла, що настільки щаслива бути тут, що навіть забула злитися на Лізу. Ми обнялися й пішли на крильце.

Сіли на старенький диван. Він підозріло рипнув, але поки витримав.

– Ти чого так довго? Я вже хвилюватися почала! – Ліза підозріло дивилася на мене.

– Бо їхала такою дорогою, що там не тільки зв’язку не було, а й самої дороги теж!

– Навіщо ти туди поїхала? Є ж нормальна, асфальтована! І вказівник на трасі стоїть!

Я закотила очі.

– Може, і є. Але навігатор про це не знає.

– Вбила б того, хто придумав цю штуку, але не довів її до ладу!

– Думаю, ти не одна така. Але головне – я доїхала. Ну, що? Давай швидко подивимося будинок, і я поїду.

Ліза раптом зробила очі цуценяти, якому не дали останній шматочок ковбаси.

– Єво, залишайся! Уже темно, що ти вночі побачиш? А завтра зранку все спокійно роздивимося.

– Лізо, я збиралася на кілька годин! У мене навіть речей із собою немає.

– Та ну, знайду тобі щось. У мене там ціла сумка лахміття.

Я підозріло примружилася.

– Таке переконливе «лахміття»…

– Ну, будь ласка! Ми ж давно не бачилися. Завтра разом у місто поїдемо – мене заодно підкинеш. Тут класно! Свіже повітря, гарна природа! Навіть на озеро можна сходити покупатися. Прекрасні вихідні!

Я дивилася на неї й мовчки оцінювала ситуацію. Потім глянула на свою машину, яка ще пам’ятала недавню агонію.

І чомусь мені здалося, що вона теж натякає: «Дорога назад – це ще той квест».

– Добре, – зітхнула я. – Але якщо завтра вранці знайдеться хоч одна проблема – я поїду й залишу тебе тут одну!

– Домовились!

І саме в цей момент я ще не знала, наскільки сильно пошкодую про своє рішення…

—В принципі, не так уже й погано побути на природі. Добре, на озеро підемо, але завтра ввечері ми повертаємося в місто!

— Чудово! — Ліза аж підстрибнула від радості. — Я зараз дідове вино дістану. Він усе життя пестив той виноград, ніби він його рідний син. І вино виходило — огого!

Я зиркнула на неї з підозрою. Судячи з її захвату, вино могло виявитися або неймовірно смачним, або таким, після якого починаєш бачити духів предків.

Ліза тим часом вручила мені футболку й шорти. Я переодяглася, і це, безперечно, було найкращим рішенням дня. Будинок хоч і старий, але затишний. Видно, що господар любив його, а не просто терпів, як небажану дитину.

— Ліза, може, розкажеш, як тобі дістався цей будинок?

Подруга порпалася в шафці, дістаючи склянки. Судячи з запасів їжі, вона точно збиралася провести тут не один день.

— Це будинок мого троюрідного діда. Дожив до дев’яноста восьми років, пережив свого сина. Той, до речі, був таким собі інтровертом рівня «будь-яка взаємодія з людьми — це напад». Тому спадкоємців, окрім мене, не лишилося. Бабуся до останнього за ним доглядала, я теж допомагала, сапала там щось… Ну, і він мені його відписав.

— Гарно. Якщо це село увійде в межі міста, ціни на нерухомість тут злетять. Можливо, за нього можна буде виручити нормальну суму.

— Ось цим ми завтра й займемося. А поки що… — Ліза підняла склянку. — За зустріч!

Я пригубила вино. Воно справді виявилося смачним… і міцним, як рішення про розлучення. По тілу розлилося тепло. Все-таки у цієї поїздки були плюси.

Ми сиділи, говорили, я слухала якісь сімейні історії Лізи… не найцікавіші, але після другого ковтка вже не хотілося нікуди бігти. Але потім вона сказала:

— До речі, я тут Сергія недавно бачила…

Я ледь не захлинулася вином.

— СТОП! Я розлучилася з цим чоловіком і більше не бажаю чути про нього! Так що краще заткнись!

— Та я ж просто… так, щоб підтримати розмову… — пробурмотіла Ліза.

— Підтримуй історіями про те, як ти в дитинстві на городі падала, а про цього ідіота — ані слова!

— Ну, просто… тут така справа… я навіть не знаю, як сказати…

— КАЖИ ВЖЕ! — рявкнула я. Це мені зовсім не подобалося. Що ще цей придурок витворив?

— Коротше, Сергій таки не заспокоївся і заліз у квартиру Олега…