Читати книгу - "З ним безпечно , То Софія"

Я вже майже доїдала свій сніданок, коли телефон у кишені завібрував. “Антон”.
Ну нарешті. Від тоді як я поїхала— ні дзвінка, ні повідомлення, а тепер він згадав, що я існую? 

— Привіт, — голос мій звучав холодніше, ніж я розраховувала. 

— Привіт, мала. Як там твоє “виховне королівство”? — він усміхався у слухавку, наче нічого не було. 

— Ти взагалі серйозно? Ти зник.
— Та ну, не перебільшуй. Робота, справи… А ти що, сумувала? 

В цю мить прийшло повідомлення.
Месенджер. Фото. 

Я відкрила його автоматично — і мало не впустила телефон. 

Антон. У кафе. Він обіймає дівчину, їхні обличчя притиснуті. І він… він цілує її. 

— Алло? — його голос знову у слухавці. — Ти ще тут? 

— Так, ще тут, — тихо відповіла я. — Але вже, мабуть, недовго. 

Я поклала слухавку без пояснень. Серце калатало, але не від образи. Від гніву. 

— Що сталося? — Іра, яка вже давно ковтала мій настрій як радар, нахилилася через стіл. — Твій Антон щось знову натупив? 

— Не щось, а все. Гуляє з іншою. І мені щойно це прислали. Анонімно. 

— Ой, ну нарешті! — Іра зробила великі очі й театрально зітхнула. — Слава богам, ця драма закінчилася. Може, тепер нарешті відкриєш очі й побачиш, що тут тобі вже готовий краще, гарячіше й точно без “іншої”. 

— Іра… 

— Ні, слухай! — перебила вона, — Той на кухні — він не просто красунчик. Він дивиться на тебе так, ніби вже уявляє вас у вінчальних костюмах. Таких поглядів не ігнорують, Міло. 

Я хмикнула, стискаючи чашку в руках. У грудях було порожньо й гаряче водночас. Але Іра була права.
Можливо, нарешті час не бігти за тим, хто не цінує. А зупинитися і подивитися на того, хто вже тут. 

І можливо... з ним усе тільки починається.