Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Муєсира відчистила собаче лайно з килимів, переставила меблі у своїй кімнаті, прибрала квартиру на жіночий смак і додала, — принаймні збоку здавалося, — трохи життя в Чіпине заскніле існування. Він дивився на неї скоса, ніколи й слова не мовив, а коли за п'ятнадцять днів прозвучали перші загальні питання, відповідав неприязно, майже з ненавистю. Муєсира терпіла все це в чоловічий спосіб, не шукала пояснень там, де кожна жінка на світі шукала б їх, де тільки можна. Про Чіпо не знала нічого: звідки приїхав, чи це його квартира, де він працював, що зміг так гарно й дорого обставити помешкання. Часом питала себе, особливо пізньої ночі, в години страху й трепету, хто він насправді, наш він чи їхній, може, якийсь таємний снайпер чи шпигун, інакше чому так приховує навіть незначні деталі біографії, чому навіть імені свого не назвав, бо Чіпо — це ж не ім'я, таких нема ні в сербів, ні в хорватів, ні в мусульман. Пробувала викликати його на відвертість усміхненими поглядами й дрібними проявами уваги, приносила йому каву та купувала випивку на ринку, але Чіпо затято залишався різким.

— Може, я тобі заважаю? Я вже довго тут, може, пора виселятися? — завагалася вона одного ранку.

Він зневажливо глянув на неї, сплюнув набік і процідив:

— І куди ти підеш, дурепо?

Він вийшов із дому, не чекаючи відповіді. Муєсира лишилася стояти з роззявленим ротом, а в голові в неї роїлися різні пояснення і маленькі жіночі хитрощі, якими вона все-таки змогла б пом'якшити його серце і нарешті змусити показати власне лице так, як показував іншим людям та жінкам — інші точно мають бути в його житті, думала вона. Не впав же з Місяця, напевно ж мав батька й матір, можливо, навіть друзів, жінку і дітей. Та, коли він пополудні повернувся додому, вона не наважилася вимовити жодного слова. Відчувала, що як запитає щось — Чіпо вибухне, і хтозна, що тоді станеться, хтозна, чи не розсиплеться знову світ, зненацька та без видимої причини, як він кілька місяців тому розсипався у Фочі.

Одного разу, мимохідь, він торкнувся її, мабуть, випадково. Вона здригнулася й відсахнулася. Чіпо озирнувся і глянув на неї, аж ніяк не лагідно. Якось, поки його не було, вона зазирнула до забороненої кімнати. Побачила величезний хрест на стіні та ще якісь християнські реліквії. Ось воно що, подумала дівчина, і кілька днів була переконана, що знає про Чіпо все. Отже, він католик, і тому її ненавидить. Але, бачиш, католики таки кращі за православних. Пускають у дім, замість убити тебе, хіба що сердито дивляться.

Чіпо довго мучився, не знав, що робити з цією дівчиною. Здавалася йому гарною, і водночас такою далекою. У його передвоєнних підвалах такої істоти просто не могло бути, а ось тепер, у тітчиній квартирі, серед війни, вона знайшлася, як дар небес, як чиста й відкрита обіцянка якогось іншого, шляхетнішого й кращого життя, що, з одного боку, знов-таки було заманливо, з другого — глибоко огидно. Ця фочанська дитина вросла, проти його волі, йому під шкіру, як передвісник нового, ще жорстокішого й боліснішого нещастя. Хотів торкатися її, але кожен можливий дотик видавався відвертою прелюдією безповоротної життєвої втрати, по якій залишається тільки божеволіти, звести рахунки з життям чи стати посеред Трієстської вулиці й чекати, щоб у тебе поцілив четницький снайпер із Єврейського цвинтаря.

Перед сном він дивився на хреста і повторював подумки: «Я тут, Боже, не можу допомогти ні собі, ні їй, але ж Ти є, от і допоможи нам!». Це здавалося йому молитвою.

Якось наприкінці літа просто на порозі будинку граната відірвала Муєсирі обидві ноги. Два дні вона помирала в лікарні, лікарі вже й руки вмили, а Чіпо під вікнами палати й далі кричав: «Вертайся до мене, ханумице[17] моя!». Народ бачив, як він ходить і плаче. Питали, що в нього було з тією малою, і відтоді прозвали його Ханумиця.

Гонг

На повороті, отам біля Інституту охорони громадського здоров'я, водії трамваїв завжди дзвонили; можливо, не знали, що їх чекає за рогом, чи там колись нещастя сталося, чи просто були забобонні. Їхнє дзеленчання мало кого хвилювало, мешканці прилеглих будівель вже й не чули його, як не чують цокання настінного годинника, навіть кішки попід стіною військового магазину не виринали з літньої дрімоти. Минали роки, трамваї все дзвонили, за рогом показувалася завжди та сама рівна дорога, аж до Маріїн-Двору й зупинки на перехресті вулиць Тіта і Короля Твртка[18].

Дзеленчання не турбувало й завсідників «Кварнера», маленького притулку алкоголіків, де за великими келихами сараєвського чи нікшицького пива та під баделовий віньяк утрачене покоління чекало свого цирозу печінки. Та одного дня Мехо Десантник привів у «Кварнер» свого армійського приятеля, колишнього боксера баня-лучанської «Славії»[19], Мішу на прізвисько Серце. Як усякого нового гостя, місцеві зустріли Мішу Серце з двома питаннями в поглядах — скільки грошей має в кишенях і чи не збирається порушувати блаженного кварнерського спокою. Справжні пияки не лаються і не трощать все довкола, вони прагнуть спокою, тиші та споглядання; їх дратує всякий наглий рух, у відповідь на голосно виголошену лайку хапаються за пляшки й розв'язують бійку, яку потім щоразу хибно пояснює кримінальна хроніка. Вони просто обстоюють право на свою останню склянку.

Через п'ять хвилин після того, як Міша Серце зайшов до «Кварнера», задзвонив перший трамвай. Міша Серце машинально поставив руки в захисну стійку, прямо перед обличчям Веле Футболіста, а той, так само машинально, вхопив попільничку та й вгрів нею боксера по тімені. Мехо Десантник скочив на захист приятеля, Мірсо Більярдист від несподіванки впав зі стільця, Лойзе Професор вигукнув «Крусифікс і круциаліс!», Зока Бармен впустив склянку, Міша Серце підвівся, вхопив Веле Футболіста за передпліччя й сказав:

— Пробач, друже, я ненавмисне!

Веле Футболіст глянув на нього налякано й відповів:

— Нічого, буває.

Щоб виправити ситуацію, Мехо Десантник замовив усім випивку. Але, перш ніж встигли принести замовлення, знову задзвонив трамвай, Міша Серце нервово зиркнув на Мехо Десантника і сказав йому:

— Ходімо звідси, довбані трамваї дістають.

— Куди ми підемо, придурку, я ж замовив бухло!