Читати книгу - "Вузол, Коля Козак"

Розділ 5 

Їх було четверо. І кожен розумів — часу небагато.

— Потрібно розділитись, — прошепотів Тимур, — хоча б по двоє.

Вони кивнули. Так було безпечніше... або хоча б так здавалося.

Тимур і Еліна рушили лівим коридором. Похмурі стіни мовчки дивилися їм у спину. Іноді лампи блимали, але більшість коридору потопала в темряві.

— Ти чуєш це?.. — запитала Еліна, її голос був тихим, ледь помітним.

Десь далеко лунав дивний звук — ніби хтось шкребеться по стіні. Тимур зупинився. І тоді вони побачили її.

Істота. Вона повзла по стелі, біла, без очей, худюща, як скелет. Вона не дивилась — бо не мала очей, але вони знали: вона бачить.

— Тікаємо, — прошепотів Тимур, і вони майже не дихаючи рушили далі.

Лея і Арсен ішли праворуч. Арсен, хоч і нервував, тримав у руках свою останню шоколадку. Він жував її, намагаючись заспокоїтись.

— Ну що це за місце?.. — бурмотів він, — тут навіть шоколад не помагає…

Лея озиралася, прислухаючись. Ззаду, десь у темряві, хтось важко дихав. Звук був схожий на передсмертний хрип.

— Швидше! — скомандувала вона.

Раптом Арсен зупинився.

— Дивись!

Попереду, на підлозі, лежав перший світильник. Він світився блідим, голубим світлом. Світло тремтіло, як полум’я вітром.

— Один є… — зраділа Лея.

Вони обережно підняли його і понесли до великої зали. Там домовилися з Тимуром та Еліною покласти кожен знайдений світильник.

Стоячи в колі, усі мовчали. Тиша була тиснуча.

— Колись… доведеться вирішити, — сказав Тимур, опустивши очі. — Хто...

— Хто загине, — договорила Еліна. Її голос був холодний і тихий.

— Ми… ще щось придумаємо, — швидко сказала Лея, — обов’язково. Щось... інше.

Але всі знали — вихід є. Але ціною життя когось одного.