Читати книгу - "Вузол, Коля Козак"

Розділ 6

Вони були виснажені. Голоси затихли, дихання стало рівним, і кожен, не помітивши як, провалився у сон. Хоч ніч уже давно опустилась на цю прокляту психлікарню, час здався зупиненим.

Темрява була всюди.
Тиша — нав’язливою.
Сон — єдиною втечею.

---

Першим прокинувся Тимур. Його щось тривожило. Він відкрив очі… і злякався.

— Арсен?.. — прошепотів він, — Арсен, де ти?

Підвівшись, він озирнувся. Еліна вже сиділа, злякано дивлячись довкола. Лея тільки прокидалась, потираючи очі.

— Де Арсен?! — закричала вона, коли усвідомила.

— Його нема… — промовив Тимур. Голос у нього тремтів. — Його нема!!!

Почалась паніка. Еліна встала і почала бездумно ходити по залі.

— Він же був тут! Він же… він просто не міг піти сам! — кричала вона.

Лея хапалася за голову, почала плакати.

— Це воно… воно його забрало! Це воно! Ми всі пропадемо! — її голос надривався, став різким, зломаним.

— Заспокойтесь! — намагався крикнути Тимур, але сам тремтів і майже не міг дихати. — Ми його знайдемо… він десь тут…

— А якщо… якщо вже ніде? — прошепотіла Лея.

Їх накрила хвиля страху. Вони не знали, що робити. Але стояти не можна було.

Вони побігли по коридорах, в кожну кімнату, кожен поворот. Гукали, благали — «Арсене!» — але відповіддю була лише луна і темрява.

---

І тут…
В кінці одного з коридорів — голубе світло.

— Там! — крикнула Еліна.

Вони підбігли — ще один ліхтар. Сяяв так само, як і перший. Вони принесли його до зали.

Два світильника.
Два голубих полум’я.
І… одна зникла душа.

Але Арсена так і не знайшли. Його ніби ніколи й не було.

І тут запанувала гробова тиша. А десь у далині... знову почувся той самий звук.

Хтось повз.