Читати книгу - "Хитрощі сехеського ринку або "Діявора", Ян Стельмах"

– Зрозумів план?

Канаан знов помістив свої руки на Ладранові плечі, та цього разу хлопчина їх із себе скинув:

– Пане, я цим життя живу!

І увійшов у натовп, де кожен рух був у своєму напрямку, а кожен новий доповнював хаос. Усі вони, багаті і бідні, змішувалися в одну купу, об’єднану бажанням. Де ж іще можна було заповнити продірявлену ним пустоту, як не на Ринку?

Хлопчина ніколи не бував саме на цій «гілці» і трохи навіть чужів від всього тутешнього і незнайомого. Ятки були ширші, ніж деінде, і мали купи книг, по яких проходили ланцюги вздовж і впоперек, а поверх них ще й магічна печатка стояла, аби їх торкався лише власник – так не хвилювалися ні за яких в’язнів у всьому Вічному місті.

Сотні людей сьогодні зібрались, аби ходити, дивитися і вибирати паперових «рабів», народжених ну точно рабською працею писарів, бо інакшого пояснення наявності такої кількості екземплярів однієї книги і бути не могло.

Він поглянув назад, аби пересвідчитися, що «вистава» почалася.

***

Вони пробиралися через вузькі завулки поміж житлових будинків, крешучи старі стіни своїми гострими молодечими плечами. Рухалися швидко, як могли, іноді півтора-кроком, де ставало надто вузько, через що їх біг чувся кінським галопом.

–  Ти впевнений, Еівіне? – окликнув чоловік позаду.

– Клянуся, Конне, він зачитував «Авреліна»! Пам’ятаєш, з того маленького збірничка! – озвався той, що попереду.

–  І ти кажеш, що у нього там цілий томик і торба поруч себе?

– Клянуся, Конне! Клянуся!

Це саме те, що їм було потрібно. Треба лиш правильний тому розголос. Треба аби лиш їх почули з батьківщини. Однак Конн досі ставив під сумнів той факт, що хтось мав «Загублене видання», адже навіть вони кинули пошуки, і це ті, хто мають доступ до міріад купців: «Із усіх, до кого могли потрапити збірники, то мав бути саме деєць?»

У дейців золото, чи точніше жага до нього, текла в крові – це те, з чим вони народжувались і ким ставали, в сенсі гендлярами та іншими жагучими до слави й «божественності» особами.

А ось і вихід на гілку, що містяни звали «Паперова буцигарня». Конну ніколи не подобалася та назва – тут же красиво і, на відміну від інших вулиць, звідусіль пахне сторінками і осілими на них чорнилами. Він міг поклястися, що відчув у повітрі запах квітки, вкладеної у книжку чиєюсь купецькою дитиною.

Отам, на столі пустої ятки, точніше, де вона мала би бути, поставав посеред люду він –  рогань.

***

Все йшло за планом. Мало йти. Хлопець зі своєю частиною вправився – украв кошель багатого чоловіка, достатньо молодого, аби міг бігти, достатньо старого, аби не міг наздогнати. Добре, що влада Міста поскупилася на охорону цієї гілки, тож, хай як кричав би чоловік, ніхто б Ладрана не спіймав. Багатій, мов овечка за пастухом, біг і біг, лаючись хлопцю услід. Уже виднілися дейські роги, а слова стало чутно навіть тут – Канаан гарно привертав увагу прохожих:

–  «Вона так трагічно дивилася вдаль,

На не рідні лани вздовж ріки Аагай,

Як тріщить її лютня –  зимовий кришталь.

О одвічно журлива засланко!

Не твої то кози, не твій то край…»

Десь тут він і міг кинути кошель, якби йому того не хотілося. Покинувши його на бруку, Ладран одразу увійшов у натовп, а він (не підозрюючи) його сховав. Чоловіка мала б привабити поезія, ще й така гучна. Він і справді підібрав гроші і пішов у натовп – був загіпнотизований словами. Ладран був поруч, аби чути його слова:

– Та це ж…

***

– Даан Тайрен! – полинуло із уст Конна, та тоді все губилося поміж теревень натовпу. Всі купчилися і штовхалися, аби ближче поглянути на книгу, та усіх їх віддаляв ще деєць.

– Ша! Ша, паньство! – говорив червоношкірий. – Я улещений, що скільки людей цікавляться моїм товаром! Прошу, питайте по одному! Он ви, пане!

Підняв руку чолов’яга за п’ятий десяток, з пишними вусам і рідіючим волоссям. Одяг мав ну дуже дорогий, помпезний, та не практичний, особливо було видно, як з чоловіка стікав піт.

– Так… Кхм… Якого року видання ця книга?

– Триста третього! – гордо вимовив Канаан і розгорнув форзац, де продемонстрував усе належне.

Юрма ізнов гучно загомоніла.

– Ви, молодий чоловіче! – обернувся він до Конна.

– Скільки томів ви маєте?

– Десять!

Навколишнє повітря задвигтіло від розмов. Витончені колекціонери і зіваки об’єдналися б, аби лишень торкнутися тих рідкісних сторінок. Для більшості з них справа була навіть не в авторі, а скоріше в тому, що поезія довго не жила. Дві сотні років тому її писали на чому попало, аби лиш дійшло кому треба. Деяким доходило, і вірші переписувалися, а деяким і ні. Тож, мати книгу віком за двісті років, що не є магічним фоліантом – рідкість.

– Шановне паньство! Я бачу ваші голодні очі до слів тут написаних, а кишені досі набиті! Нехай воно так і зостається, бо завтра о цій же годині ми розпочнемо торги, де тільки один отримає всі томи.