Читати книгу - "Хитрощі сехеського ринку або "Діявора", Ян Стельмах"

Зупинитися було вирішено в шинку «Угіддя троля», у який їх привів Джаво. Допоки вони не дісталися, дорогою хлоп’я зачитувало їм час од часу різні тексти з книги. То був шинок-шинком: гучно, людно і брудно. Різноманітних зарізяк тут вистачало за кожним столиком, отож, аби не привертати уваги, трійця всілася за віддалений столик.

Ладран поїдав свіже рагу, напхане стількома спеціями, що не чутно було смаку інгредієнтів.

– А тепер глянь на форзац, – просунув одну з книжок Канаан.

Кожне слово на постарілих сторінках, писане вручну скрупульозним писарем, віддавало тими недоспаними ночами.

– Угу… підпис… печатка… Триста третій рік?!

Вигук був чутний до найближчих столиків, тож не дивно, що хижі й сп’янілі очі тепер підозріло штрикали їх.

– Триста третій рік? – пошепки перепитав Джаво, на що отримав ствердний кивок. – Та цій писанині під двісті сімдесят років, тоді ще В’єко-Мейн стояв. Однак чого вона так дивно писана?

Канаан нагнувся ближче до дейця, наче з наміром розповісти найпотаємніші знання.

– Діло було яке: на одному з островів мене перестрів старигань, не такий, як люди з Божих сліз, а великоокий, білявий, як хлопчисько. І почав він мені затирати, що йому нема за що кусень хліба купити, і просив за кілька мідних книжки в нього купити. Говорив, що то поет якогось дрібного народцю, що то і є соф’їри, і що писати рідною було заборонено, тож він, аби і мейнцям не вгодити, писав спільною.

Джаво провів пальцями по палітурці. Йому здалося, що та вага незрозуміло писаних для нього слів пройшла через його тіло.

– Дивина, зараз усі гризуться чиєю треба писати Спільну, а він просто взяв і писав. А що соф’їрці зараз?

– Під чоботом мейнців, пане. Якщо вони вже не вважають, що самі є тим чоботом, – відірвався від страви Ладран, так переповідав, як чув сам, нічого не відчуваючи.

– Жаль, та ця книга могла б щось змінити, він їм там, певно, багато чого присвячує… Та зараз ці книги в твоїх руках…

Остання фраза звучала фрустровано, наче він згадав якийсь неприємний спогад.

– А так воно завше, Джаво, – стенув плечима Канаан, не знайшовши в тому своєї вини.

– Я би міг тебе просто побити і відібрати книги, – похмуре око, темне від нестачі сну, злісно дивилося на червоношкірого дейця.

– Не станеш, – Канаан відламав кусок хліба і вкинув його до рота; призначений він був хлопцю, від чого тепер і той глядів на нього недоброзичливо, поки деєць виклично всміхнувся, мнучи їжу під зубами.

Джаво гучно видихнув.

– Так і є, бо я…

– Бо ти, – перебив він його, – в першу чергу деєць, на твоїй підсвідомості закладено думку, що наші дії уподібнюють нас до богів, через це ти, вже як товариш мені, хочеш дізнатися куди мене приведуть мої діяння. І лиш в кінці ти – монах, що має безпричинну емпатію до всього, як монахові годиться.

Джаво стиснув кулак, щоби потім його розслабити:

– Нехай… Тобі потрібна моя поміч?

Деєць не полишав усміхатися:

– Спершу хай хлоп’я надиктує мені кілька з тих віршів.