Читати книгу - "Хитрощі сехеського ринку або "Діявора", Ян Стельмах"

Кров стікала з його губи, рота, носа, недоторкані зосталися лиш роги.

– Тьху! Жоден вже продаж ті витрати не покриє! – промовив найстарший бурлака.

Він вдарив ногою один з мішків, і сіль полетіла на дейця й на землю. Вона залазила в рани обох, особливо Міста, де поглиналася ним у проміжках його «шкіри», роз’ятреної бруком.

– Киньте, хлопці, дарма лиш несли.

Полишений у темному провуличному закапелку сидів переможений деєць. Він навіть не бився – ніколи до цього здатний не був. До стіни неподалік, що вела туди, де вирувало Місто, хтось притулився.

– Чи то мені очі зраджують, чи то Вічне місто спіткало пришестя самого Канаана Кувери?

Почувши голос, з очей дейця зник навіть спомин про поразку – вони знову горіли.

– Джаво? Несварніко Джаво? – він спробував піднятися, та швидко те покинув. – Чи Чаво?

– Та без різниці.

Особа вийшла, ставши в проході. Темного силуету було достатньо, аби він опізнав його монаські, трохи фемінні, шати.

– А де твій ріг?

І справді, один із них був відсутній. Джаво мав їх трохи вигнутими вперед, той правий, який був не зламаний, красувався із золотою сергою на кінці. Таку мав і Канаан на лівому вусі.

– Та так, – він всівся коло нього, – зустрівся з суонцем, у якого з головою біда.

Коли Джаво опинився ближче, то Канаан зумів краще розгледіти дейця. Рожевувато-білу шкіру подекуди псували синяки. Його одвічно довге волосся, теж біле з попелястими кінчиками, сягало рівня плечей, і роги – єдине, що розсікало ту «пелену», аби він міг бачити. Одяг його був дуже традиційним, скоріше нагадував килими, по краях всіяні китичками.

– А хлоп’я? – спитав Джаво.

– А що з ним?

– Ти думаєш, він повернеться?

– Б’юсь об заклад… – у дейця промайнула думка. – Агов! То ти все це бачив і не допоміг?

Блідошкірий монах дивився на нього чи то розчаровано, чи то саркастично:

– Бо якщо хтось із Зовнішнього кільця[1] і заслуговує отримати по пиці, то це ти, Канаане.

Обидва розсміялися, та якась постать знову стала в проході.

– То ось де ви! – озвався знайомий хлоп’ячий голос.

Канаан звернувся до Джаво:

– Бачиш?

- І я бачу пане,– лютував хлопчина - що ви дурень!

- Діло каже – ядуче-всміхнено вставив своє Несварніко.

- Бо інакше, у біса вам стільки книг?

Він кинув на землю ту торбу, з якої вивалилися два запилюжені томики, а ще більше чекали свого часу всередині. Канаан, почувши з яким звуком упали його «цінності», болісно скривився. Деєць піднявся і потягнувся до книг, не відлипаючи від стіни плечем, а потім упав навколішки, аби позбирати їх.

– У сучасних дітей зовсім немає поваги до книг? – бурмотів він собі під носа.

– То меннейська? – поглянув Джаво з-за плеча Канаана.

– Гм? Е ні, то просто писемність, та слова зі спільної, – пояснив Ладран.

Червоношкірий деєць закивав.

– Ото таке мені й старий колекціонер розповідав… Чекай-но! Хлопче, а ти звідки знаєш?

Він невинно стенув плечима.

– Та я ж соф’їрець, ми теж цим письмом користуємося, – промовлялося це таким тоном, наче то був загально відомий факт.

– І що там написано? – передав Канаан книгу. – Тільки обережно!

Старі сторінки, жовті й округлені по краях, були захищені тканинною обкладинкою, що колись на собі мала напис – уже ні. Ладран відкрив книгу на сторінці, відміченій укладеною засушеною гілкою бузку, що від старості розвіявся від легкого подуву вітру і зачитав:

– «Опоміж шат і лат,

Бридливих панн, панів, дівчат

Крокує блазень Аврелін

Біснується від нудьги він,

Бо все табу, і буде гін,

І фін, і кін, а він

Понурий блазень Аврелін».

Вимова хлопця була не найкраща, та радість все одно переповнювала Канаана.

– То старий не брехав, – пошепки промовив деєць.

– Може, нарешті розповіси, що то за вірші? – спитав Джаво.

Канаан, тепер здатний встояти на свої двох, закинув торбу через плече:

– Обов’язково, однак краще візьміть з хлоп’ям мішки і продайте їх, точно буде з чотири… – деєць прислухався і щось вловив, – уже три срібняки, поспішіть!

[1] Батьківщина дейців, також знана як «Божі сльози», поділяється на три частини: Внутрішні землі, знані як «Внутрішнє…» чи «Вище царство», Зовнішнє кільце, або царство, і тисячі островів, що подарували цим землям назву «Божих сліз».