Читати книгу - "Хитрощі сехеського ринку або "Діявора", Ян Стельмах"

Ладран не помітив, коли деєць вийшов з «трансу», та нині вони вже дійшли до славнозвісного Ринку. Скільки б разів хлопчисько тут не бував, ефект від цього залишався незмінним: голова крутилася від різноманіття, м’яко кажучи, всього, очі розбігалися від розмаїття кольорів яток, сукон, людей і не людей, тканин, а розум дурманили прянощі і їжа з невідомим вмістом.

Канаан тому впливу не піддавався. Погляд зостався тверезим, і ті очі, яким він належав, дивилися крізь спокуси довкола. Він був аж надто уважним, у моменті повертав то яблуко, заграбастане Ладраном, то інший фрукт назад в корзинку з товарами не надто уважного купця.

Раптом деєць спинився, а хлопчина вцідив своїм лобом в його торбу. Спершу, він навіть зрадів, там було щось важке і тверде: «Ну точно щось дороге!»

Потім того все ж зацікавило, що спинило його наймача.

– Пане? Там щось відбувається? – Ладран поглянув куди й деєць, аби запримітити далеке скупчення люду попереду.

– А хіба не чутно? Там битва! Ні! Поле битви!

І без всіляких попереджень він кинувся бігти туди. Деєць перечіпався, штовхав інших, ігнорував чиїсь не надто чемні ремарки, навіть не глядячи чи поспіває за ним хлопчина. Той наздогнав його лишень тоді, коли він спинився біля юрби. Піднесений вираз його лиця сприймали з подивом усі, хто на нього глянув. Інші постійно бурмотіли, хмурилися і стишено лаялися, коли чоловік за довгим столом змінював таблички на дошці позаду себе.

– Усі хочуть купити, і мало хто продає, – пояснив Канаан розгубленому хлопчиську, – інші чекають, поки хтось почне продавати великими частинами, аби ціна впала.

Деєць присів і повчально вказував на люд. Він глибоко вдихнув:

– Відчуваєш тиск, мов натягнуту тятиву, і те повітря, з присмаком монет? Оце все лягає їм на плечі, і рано чи пізно хтось зірветься, вважаючи, що більше він не урве. Якби ти зараз пройшовся там, оббираючи кожного другого, то вони б навіть не помітили. Ось така нажива стоїть на кону.

Канаан спинив хлопчину, помітивши, як він урвався, тяжіючи потрапити поміж торгашів. Деєць повів його до трьох чоловіків неподалік. Кремезні, вони тримали на плечах важкі мішки.

– Дядьку, – звернувся він до одного з них, а всі здригнулися, – за що «воюєте»?

Той, одразу зрозуміло, бурлака-бурлачний, не відразу второпав чого червоношкірий допитувався.

– А що, пане, не чували? Якийсь лис привіз сіль з Суону, вдаючи, що то є дорогуща, з важкодоступних надр. Тепер у нас нестача, а нова партія нескоро.

Деєць закивав тепер із ще більшим розумінням, спостерігаючи за дійством.

– Ну, а ми, жеби збагатіть зібралися з моїма племінниками-буйтурами і хчемо продати, пане, бачу, же-сте розумієтесь у цьому?

Канаан знов кивнув.

– Чекайте мого сигналу, – відповів, – а потім кричіть щосили, що продаєте.

Зраділе лице бурлаки поглядало то на дейця, то на натовп. Час тягнувся повільно, усі наче затаїли подих. Якщо до їх приходу ціна зросла у вісімдесят разів, то за них ще вдвічі. Кожен порух відчувався, як знак, кожен зівака, що пристав до натовпу з невідомими мотивами, був поганим знаменням.

– Ні, – промовляв Канаан щоразу, забачивши півкрок одного з нетерплячих племінників.

Хлопчина теж завмер – думалося йому, що сама присутність дейця попсувала тутешній баланс, і тепер його дії могли спровокувати «вибух», та робити він нічого не збирався, побоювався, що і його дії таке б викликали.

– Рано, – деєць продовжив їх стримувати.

Певно, слухати Канаана було поганою ідею, бо незадовго опісля, коли ціна піднялася ще у кілька разів, чийсь голос чітко дав зрозуміти – провал:

– Продаю! – озвався молодий юнацький голос.

Новоприбулий віз, що мав на собі мішків з двадцять тієї солі, привернув увагу всіх. Допоки коні доїхали до столу і прислуга молодика їх розгрузила, на ринку почалися справжні торги, бо кожен хотів собі урвати хоч жменю солі чи купку монет.

– Рогатий, – тяжка бурлацька рука лягла на дейське плече, – ходім поговоримо.

Канаан зняв з плеча торбу і кинув її у руки Ладрану. Його уста точно промовили хлопцю: «Біжи!» Що той і зробив, ще й доволі швидко.

– Ходімо, – без натяку на побивання совісті чи остраху в очах промовив він.