Читати книгу - "Хитрощі сехеського ринку або "Діявора", Ян Стельмах"

Брама Сехесу, здавалось, вирізана вже після побудови стіни, була однією з небагатьох, через яку так стрімко циркулює життя. Всі, хто через неї проходять, таять у собі ідеї і сподівання, а може, і якийсь злий умисел, та зустрічають останніх їм подібні.

Он те хлоп’я, що його вік віднедавна сягнув чотирнадцяти, мало на лиці написане все, що він планував у своїй голові. Поклав він своє око на дейця – одного з багаточисельних представників своєї раси в Місті. Колись велична імперія, а тепер роздроблене місиво, пустила своїх синів і дочок по світу. А ті щось не дуже й проти: розповзлися по всіх материках, і особливо полюбили вони Вічне місто, чи то через свободу віросповідання, де кожному навіть дрібному божку була принаймні капличка, чи то через дух невпинного життя і містичності Сехесу. Дейці дуже любили своїх богів, не те щоб вони їм молилися, та завжди мали що розповісти, особливо про їхні роги, які стирчали з лоба, бо були вони поріддям дияволів, що прийшли в цей світ з першими променями бога сонця - Соорі.

Цей виглядав інакше, виділявся навіть посеред натовпу того унікального до звичайності наброду. Червоношкірий, такого відчутного кольору ринкових прянощів, що лишень від погляду на нього одразу завіяло ними зі сторони ринку. Його роги, довгі й гострі, гордо височіли з лоба, як у славетного скакуна Кеннопі, й обвивалися коротким кучерявим волоссям чорнильно-синього відтінку. Красу його глибинних перл-очей підкреслювали гострі брови й звисаюча, наче поспіхом накинута, одежина з дорогих тканин.

«О так! – думав хлопчисько. – Лише глянувши на торбу, можна розгледіти, що він входить у Місто достатньо багатим, аби не збідніти від кількох втрачених монет».

Коли деєць відійшов від брами достатньо, щоб зникнути з поля зору варти, хлопчина пішов за ним. Деєць заглядався на тутешні будівлі і дивився кудись далі свого поля зору, постійно зачіпаючи перехожих і тим створюючи маленькі конфлікти. Одразу стало зрозуміло, що він тут уперше. Хлопець навпаки – жив цією «течією», протікаючи нею за власними правилами. Відстань між ними все скорочувалася, і потаємно-загребущі руки ось-ось мали сягнути свого – кошеля, що звисав з широкого білого пасу. Він вже обвивав своїми пальцями мішковину, а наточене лезо в іншій руці повільно і непомітно йшло через шкіряну смужку, мов по маслу.

«Є», – промовив собі хлопчина, коли кошель нечутно помістився в його долоню. Аби не наражатися на небезпеку, він, у моменті тріумфу, «виривається» з-під дейської тіні, за якою певний час перебував, і переходить на біг. Та його широкі кроки, сповнені сили, яку він у них вкладав, зіграли з ним злий жарт. Коли деєць, певно, запримітивши крадіжку, вхопив його за руку й, умисно чи ні, повалив на землю.

Ось він лежав на бруку, обібраний од власного, нікому не відомого, тріумфу. Деєць, досі тримаючи хлопця, з незвичною цікавістю оглядав його, особливу увагу приділяючи долоням.

«Мені глина», – подумав хлопчисько, пригадуючи, як обікрадені дейці кричали йому в слід, що за це на їх землях рубали руки.

Деєць натомість, у чомусь впевнившись і підвівши підсвідомі підсумки, промовив з усмішкою, повною невідомих мотивів:

– Руки горять? – він відібрав украдений кошель з почервонілої хлопчачої долоні.

Деєць поставив його на ноги і почав струшувати з простацького одягу пил.

– Ша! Ніц з тобою не буде, – продовжував він, міцно вчепившись своїми руками за хлоп’ячі рамена, – бачу, що хочеш пустити пальці в діло, а чи жадаєш мого кошелю?

Він потрусив ним перед очима хлопця, і його голодний погляд сказав усе, аби викликати хитру усмішку рогатого.

– Ім’я мені Канаан, – потиснув деєць руку.

Хлопцю знадобилося кілька секунд, аби зібратися з думками.

– Ладран.

Канаан кивнув.

– Отож слухай, дрібний злодюжко Ладране, – він нагнувся, аби стати на одному з ним рівні й вказати рукою далі по вулиці, – углиб Міста, отам, сехеський ринок, якщо допоможеш мені перевернути там все з ніг на голову, то очікуй слави й багатств!

Складно було сказати, чи брехав деєць, чи сам в цю брехню вірив, та факт залишався фактом.

– Пане Канаан, ринок не в тому боці.

Він схоже не дуже приділив цьому увагу, бо навіть якщо ринок не чекав його за цим поворотом, то мав бути за наступним.

– Пан… Пан Канаан… А то добре звучить… – замислений деєць пішов вперед.

«Тьху! Псих, – подумав хлопчина, та солодкі слова персикових уст уже пустили коріння в молодечому розумі. – Ноги в мене швидкі, треба буде – втечу».