Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"

В’язниця під східним муром була темною, як ніч без зірок. Кожен крок лунав, мов постріл, і кожен тіньовий силует здавався пасткою. Але Аміра не зупинилась. Її вела не тільки рішучість — її вів біль. І кохання, якого вона боялась.

Вона побачила Дієго за ґратами. Побитий, виснажений, але живий. Його очі знову зустрілися з її. Світ зник.

— Я прийшла за тобою, — прошепотіла.

Сторожів було двоє. Один — із м’якими очима, інший — із твердим голосом. Вони спершу сміялися, але після шкіряного мішечка, що глухо вдарив об стіл, — замовкли. За ще одну обіцяну суму — погодилися допомогти.

Під ніч, коли вартові втомлювались і сторожі змінювались, Аміру провели через вузький потайний хід, що тягнувся крізь підземелля, сполучений із зовнішньою частиною фортифікацій. Вона ледве дихала, тримаючись за руку одного зі сторожів. Вони провели її до камери. Там був Дієго.

Він не міг встояти на ногах, коли вони вивели його, хитаючись між життям і тінню. Аміра підтримувала його, тримала за плече. І коли знову дихнули повітрям свободи, вона навіть не усвідомила, що тремтить з голови до п’ят.

Конюшня на околиці міста. Забута, поросла мохом, із вікном без скла і запахом старого сіна. Вони сховались тут, коли вартові розійшлися по вулицях — уже пошуки втікача почались.

Аміра посадила Дієго на солому, обробила садна на грудях, перев’язала плечі. Її руки тремтіли, а очі не відводили погляду від його.

— Дякую, — прошепотів Дієго, не зводячи з неї погляду. — Ти  врятувала мене.

— Тихо. Спочатку виживи. Потім дякуй, — намагалася всміхнутися, але в голосі вчувався надрив.

Він простягнув руку й доторкнувся до її пальців. Теплий дотик обпік.

— Я не можу мовчати… Я кохаю тебе, Аміро. З першого погляду покохав. 
Він вдивлявся в її очі щоб побачити відповідь на свої слова.

Аміра завмерла. В повітрі запах сіна змішався із напругою. Її серце билося в скронях, але вона відвела погляд.

— Дієго…

— Ти не зобов’язана нічого казати. — Він обережно, майже нерішуче, наблизився. — Але я мушу знати. Чи є надія?

Її губи здригнулися. Вона хотіла сказати «так». Так, бо серце стискалось, коли бачила його біль. Так, бо її душа розривалась, коли він був десь далеко. Але вона згадала Хасана. Згадала погляд, його дотик, його захист.

— Я… не знаю, — прошепотіла вона. — Пробач, я боюсь. Боюсь дати надію. Боюсь зруйнувати те, що вже тримає мене…

— Хасан, — тихо відповів Дієго. — Я бачу, що він тебе не відпускає.

Вона схилилась до нього ближче, поклала долоню на його щоку. І не сказала нічого. Лише поцілувала — ніжно, обережно, спонтанно. Це був поцілунок не обіцянки, а відчуття. Серце до серця, на мить — щиро.

— Лишися тут до ранку, — сказала вона, коли відвела обличчя. — Стражники нишпорять по всьому місту. Тебе шукають. Не можна ризикувати.

Він кивнув. Його очі не просили — розуміли. І саме це в ній було найстрашніше: він завжди розумів більше, ніж говорив.

Вона загорнула його в накидку, ще раз торкнулась чола — і вийшла за двері.

В повітрі висіла гроза.