Читати книгу - "Божество різанини"

АЛЕН: Якщо вона його приймає і ні на що не скаржиться, то я використаю її як свідка… Хіба я був не в шалику? А, онде він!

МІШЕЛЬ: Знаєте, я не в захваті від вашого цинізму! Якщо в моєї мами буде хоч найменший з описаних вами симптомів, ви побачите, що я з вами зроблю!

АЛЕН: Дія препарату в будь-якому разі спостерігатиметься.

МІШЕЛЬ: Подивимося!

АННЕТ: До побачення…

ВЕРОНІК: Ну і навіщо поводитися ґречно? Щирість — це вияв ідіотизму, вона лише послаблює і роззброює нас…

АЛЕН: Так, Аннет, ходімо вже звідси! Досить із нас на сьогодні всіх цих замовлянь!

МІШЕЛЬ: Еге ж, ідіть. Проте я вам скажу таке: від самого початку нашого знайомства у мене склалося враження, що Фердінанд живе у надто поблажливих умовах…

АННЕТ: Коли ви вбили нещасного хом’яка…

МІШЕЛЬ: Що?! Вбив?!

АННЕТ: Авжеж, убили.

МІШЕЛЬ: Я вбив хом’яка?!

АННЕТ: Ви намагаєтеся накинути провину нам, розмахуєте своїми чеснотами, мов прапором, хоча самі — звичайнісінький убивця!

МІШЕЛЬ: Але я не вбивав хом’яка!

АННЕТ: Ви вчинили ще гірше. Залишили перелякану тваринку посеред ворожого світу. Напевно, його зжер якийсь собака або пацюк!

ВЕРОНІК: Правда! Правда!

МІШЕЛЬ: Що значить «правда»?!

ВЕРОНІК: Бо вона має рацію. А що ти хотів?! З тваринкою напевно сталося щось жахливе.

МІШЕЛЬ: Я гадав, що хом’як зрадіє, опинившись на волі. Скоріше за все, він кинувся до найближчої канави, сп’янівши від радощів!

ВЕРОНІК: Навряд.

АННЕТ: І ви залишили його.

МІШЕЛЬ: Я не можу доторкатися до цих істот! Чорт, Веро, ти ж знаєш — не можу!

ВЕРОНІК: Він боїться гризунів.

МІШЕЛЬ: Так, боюся! А ще мене відлякують рептилії — з усім, що повзає по землі, у мене не складаються стосунки!

АЛЕН (до Веронік): А чому ви не забрали хом’яка додому?

ВЕРОНІК: Але ж я нічого не знала! Наступного ранку Мішель сказав мені й дітям, що хом’як утік. Я спустилась одразу ж — одразу ж! — обійшла весь квартал, зазирнула до льоху…

МІШЕЛЬ: Це ж огидно, що мене примощують на лаву підсудних через цю історію з хом’яком, яку ти, Веронік, вирішила розповісти! Це особиста справа, яка стосується тільки нас і ніяк не пов’язана з ситуацією! Назвати мене вбивцею! Це неприпустимо! У моєму ж власному домі!

ВЕРОНІК: А до чого тут дім?

МІШЕЛЬ: У домі, двері якого я широко розчинив, зробивши крок до примирення, людям, які мали би бути вдячними мені за це!

АЛЕН: Дуже зворушливо — ви самі винагороджуєте себе оплесками.

АННЕТ: Невже вас не мучить сумління?

МІШЕЛЬ: Яке сумління?! Мені завжди була огидна ця тварина. І я радий, що її більше немає.

ВЕРОНІК: Мішелю, це ж смішно.

МІШЕЛЬ: Смішно?! Що смішно? Ти що, здуріла?! Їхній синуля відгамселив Брюно, а мені дорікають якимсь хом’яком?!

ВЕРОНІК: Але ти не можеш заперечувати, що погано повівся з хом’яком.

МІШЕЛЬ: Та плювати я хотів на хом’яка!

ВЕРОНІК: Що ж ти зранку на доньку не наплював?!

МІШЕЛЬ: Хай тільки повернеться! Я не дозволю, щоби дев’ятирічне дівча вказувало мені, як поводитися!

АЛЕН: Отут я з ним згодний на сто відсотків!

ВЕРОНІК: Просто жах…

МІШЕЛЬ: Годі, Веронік, годі! Досі я підтримував обидві сторони, проте ще трохи — і перейду на їхню.

АННЕТ: А як же Брюно?

МІШЕЛЬ: А що Брюно?

АННЕТ: Він не зажурився?

МІШЕЛЬ: Гадаю, у нього інші турботи.

ВЕРОНІК: Брюно не був прив’язаний до Хрумка.

МІШЕЛЬ: Чули? Хрумко! Оце так прізвисько! Тьху!

АННЕТ: Якщо вас не мучить сумління, то чому ви гадаєте, що воно має мучити нашого сина?

МІШЕЛЬ: Слухайте, чхати я хотів на всі ці дурнуваті теревені! Ми намагалися бути милими, навіть тюльпани купили, дружина представила мене як лівака, одначе правда в тому, що я не контролюю себе, у мене твердий характер!

АЛЕН: Ми тут усі такі.

ВЕРОНІК: А от і ні! Мені дуже шкода, але не всі тут такі тверді.

АЛЕН: Гаразд, ви не тверда.

ВЕРОНІК: І слава Богу!

МІШЕЛЬ: Звісно, дарджилінґ, ти не тверда, ти освічена жінка, ти ніколи не схибиш…

ВЕРОНІК: Навіщо ти мене ображаєш?

МІШЕЛЬ: Я тебе не ображаю. Якраз навпаки.

ВЕРОНІК: Та ні, ображаєш — і добре це розумієш.

МІШЕЛЬ: Це ти влаштувала цей «світський раут», а мене просто втягнула…

ВЕРОНІК: Втягнула?!

МІШЕЛЬ: Саме так.

ВЕРОНІК: Неприємно це чути.

МІШЕЛЬ: Чому ж? Ти ж ратуєш за блага цивілізації — ось і маєш!

ВЕРОНІК: Авжеж, я ратую за блага цивілізації! Дякувати Богу, ще є такі люди! (Мало не плаче.) По-твоєму, твердий характер — це краще?

АЛЕН: Ну ж бо…

ВЕРОНІК: Ні, ну скажіть: це нормально — докоряти тим, що ти недостатньо тверда?..

АННЕТ: Ніхто цього не казав. Вам ніхто нічим не докоряє.

ВЕРОНІК: Звісно що докоряє! (Плаче.)

АЛЕН: Та ні!

ВЕРОНІК: А що я мала робити?! Подати скаргу? Авжеж, ми могли би не зустрічатись, а просто подати одне на одного страхові позови…

МІШЕЛЬ: Годі, Веро…

ВЕРОНІК: Що годі, що?!

МІШЕЛЬ: Це вже занадто…

ВЕРОНІК: А мені байдуже! Прагнеш уникнути дріб’язковості, а в результаті тебе принижують і залишають на самоті…

АЛЕН (його мобільний вібрує): Так, слухаю… «Хай доведуть!» «Доведіть це!» Проте, на мою думку, краще взагалі не відповідати…

МІШЕЛЬ: Людина весь час самотня. Всюди і завжди. Хоче хтось рому?

АЛЕН: Слухайте, Морісе, я на зустрічі, передзвоню з офісу… (Кладе слухавку.)

ВЕРОНІК: Ось, бачите — доводиться жити з абсолютно негативною людиною.

АЛЕН: Це ви про кого?

МІШЕЛЬ: Про мене.

ВЕРОНІК: І як я могла на це піти! Не треба було укладати шлюб!

МІШЕЛЬ: А я тобі це казав!

ВЕРОНІК: Ти мені це казав?!

МІШЕЛЬ: Авжеж.

ВЕРОНІК: Ти мені казав, що не хотів цього шлюбу?

МІШЕЛЬ: Мені ця ідея була не до вподоби.

АННЕТ: І все ж ідея була чудова…

МІШЕЛЬ: Ой, не треба!.. (Високо піднімає пляшку рому.) Ну ж