Читати книгу - "Як я стала велетнем , Вікторія Беше"

       Я зайшла до класу й одразу відчула, як повітря стало важчим. Ная сиділа біля стіни, якомога далі від моєї парти, й старанно щось писала в зошиті. Вона навіть не глянула в мій бік! Христина сиділа на своєму звичному місці, але не підняла очей, коли я пройшла повз. Її плечі були напружені, мов вона щосили намагалася вдавати, що мене не існує.

— Вона дійсно гадає, що наді мною почнуть знущатися, якщо дізнаються, що ми спілкуємося? — подумала я, сідаючи за парту.

У мене запаморочилася голова, тож я на хвильку заплющила очі. Це було гірше, ніж раніше. Раніше в мене просто не було друзів. А тепер — вони ніби були, але відвернулися.

Раптом я згадала, як рівно рік тому, в той самий день, сиділа в класі в Стамбулі — сама, така ж маленька й непомітна. Тоді мами вже не було. Дівчатка обговорювали новий фільм, хизувалися блискучими блисками для губ, ділилися секретами, а я... я мовчки малювала щось олівцем у кутку зошита, роблячи вигляд, що мені це байдуже. Але мені було не байдуже. Я також хотіла похизуватися новим блиском для губ, який купила мені мама.Чесно кажучи, в кишені кофти у мене лежав бальзам для губ, подарунок мами, куплений незадовго до її смерті. Але я нікому не могла його показати — він був останнім подарунком мами...Саме в той день тато, після вечері, коли ми мовчки пили чай, раптом сказав:

— Лейло, я подумав… Може, ми поїдемо в Україну? Мене тут тримала тільки мама. А працювати я можу з дому. Нам важко тут залишатися, а переїзд може піти на користь... Що скажеш?І Через якийсь час ми поїхали, коли тато владнав справи у Стамбулі. Бабуся з тіткою плакали, прощаючись зі мною, але я не плакала, бо ніби вже все виплакала. Я просто хотіла пам’ятати маму без болю й суму — ніби вона пішла, але незабаром повернеться. Я хотіла змін. Хотіла не бути тінню. А тепер… Знову та сама тінь. Та сама парта. Та сама самотність. Мамо, чому ти мене покинула? Я втомилася бути одна...

До класу зайшла керівниця, Інна Іванівна, і ми почали урок. На подив, я з легкістю відпустила думки й відкрила підручник з історії.

       На перерві дівчата навколо мене щебетали про нову помаду, про тижневий комікс, який випускає якась Наталі, про бал, що очікується восьмого березня...

«Який ще бал?» — подумала я, адже ми не були в казці, ми були у школі. Я продовжувала мовчки сидіти за партою, ображаючись на те, що мене ніхто не кликав, не питав, не помічав. Що й казати — тоді я ще й сама себе не помічала...

      А потім була англійська, математика, фізкультура, яку я з радістю прогуляла, визвавшись допомогти бібліотекарю з проштампуванням нових книг.