Читати книгу - "Як я стала велетнем , Вікторія Беше"

       У бібліотеці пахло старими книгами й тишею. Я ніби опинилася вдома у бабусі, з тією лише різницею, що у неї вдома не було таких високих стін, а вікна у кабінеті, хоч і були круглими, не мали кольорових скелець, крізь які сонце кидало плями світла на темний паркет. У кутку муркотів старий радіоприймач — ледь-ледь, наче соромився свого голосу. А поруч — м’яке крісло, яке виглядало так, ніби могло тебе обійняти. У бабусі було таке ж крісло вдома.

 «Цікаво, чи читала мама книги, сидячи у ньому? Може, попросити бабусю його нам відправити? Було б чудово сидіти у м’якому кріслі!» — подумала я з мрійливістю.

— Дякую, що погодилася допомогти, — голос бібліотекарки повернув мене до реальності.

Жінка була трохи схожою на мою бабусю. Вона також була маленька, худенька, з волоссям кольору срібла, зібраним у вузол, і очима — темними, мов чорнило. А посмішка була зовсім як у неї — така ж тепла і щира.

 «Я що, сумую за бабусею? — подумала я, а потім згадала, що давно з нею не розмовляла. Я весь час думала про те, як мені боляче, забувши, що їй теж болить.— Як там бабуся з тіткою? Цього вечора обов’язково їм зателефоную».

— Я щойно отримала нові книжки — треба проштампувати. Впораєшся?

— Так, звісно, — тихо відповіла я, сівши за великий дерев’яний стіл.

Книги лежали стопками. Я брала одну за одною: м’яка обкладинка, запах новизни, сторінки ще не торкані дитячими пальцями. Я повільно відкривала кожну — і вони ніби самі починали шепотіти про морські пригоди, далекі планети та про дівчинку, що вміла говорити з квітами.

— Ви любите читати? — обережно спитала я.

Бібліотекарка зітхнула й поклала долоню на одну з книг, ніби на серце.

— Так, люблю... А інакше що б я тут робила? Був час, коли я почувалася самотньою — і книги мене врятували.

— Це як?

— У книгах схований справжній скарб. Він лежить на поверхні, але мало хто його бачить. Мені пощастило його побачити! — відповіла жінка, відкладаючи на тацю проштамповані книги. — Книги — це вікна в інші світи, шлях до себе, шлях у майбутнє. Ти ніколи не будеш самотньою, якщо матимеш добру книгу.

Бібліотекарка подивилася на мене. Наші погляди зустрілися — і я відчула, що ця жінка бачить мене, бачить моє серце, мої думки.

— Будучи у твоєму віці, я втратила сім’ю в автомобільній аварії. Ще вчора у мене була велика родина, а потім — через людину, що керувала автомобілем у нетверезому стані — я її втратила... Бідолашний мій братик... Що ж, — продовжила вона, — мене виховала сусідка бабусі, за що я їй вдячна. Але вона ніколи не була мені справжньою матір’ю — нікому було мене приголубити, навчити правильній поведінці, допомогти стати собою. Тоді й потрапила до моїх рук добра книга. Я зрозуміла: щоб відчути підтримку, виховатись, не обов’язково мати когось поруч. Достатньо просто читати і розуміти, що ти читаєш. Ти мене розумієш, нічний цвіркуне?

Жінка назвала мене так, як колись називала мама. Я здивувалася, але не надала цьому значення, а просто відповіла:

— Так, я вас розумію. Але як мені знайти добру книгу?

Бібліотекарка усміхнулася. Її усмішка говорила, що вона чекала на це запитання.

— Доля привела тебе до мене, дівчинко, — відповіла вона, не перестаючи усміхатися. — А отже, книги, які я дам тобі почитати, неодмінно змінять твоє життя. Можливо, ти не відразу це помітиш, але будь певна: настане день, коли ти відчуєш себе справжнім велетнем. Ти просто читай і бажай усім серцем стати велетнем.

— Вам вдалося ним стати? — запитала я, заливаючи фарбу у штамп.

— Так, я гадаю.

— Ви гадаєте, але не знаєте?

— Лейло, — бібліотекарка поклала долоню на мою руку, так само, як нещодавно на книгу. — Шлях до велетня дуже довгий і може зайняти все життя. Я була велетнем і в дванадцять років, і в тридцять, і в шістдесят сім. І знаєш що, Лейло: кожного дня приходить розуміння, що ти все ростеш і ростеш... Ну добре, я тебе втомила своїми балачками. Давай закінчимо з роботою, а потім я пригощу тебе ромашковим чаєм із сімітом.

— У вас є сіміт?

— Не дивуйся так, Лейло. Я не лише багато читала, але й подорожувала! — відповіла вона, і мені чомусь стало тепло від її слів.

       Сіміт — це турецький бублик із хрусткою скоринкою, густо вкритий кунжутом. Його часто продають на вулицях у Стамбулі, і запах свіжоспеченого сіміта змішується з ароматом моря й шумом чайок. Усередині він м’який, а зовні рум’яний і золотистий. Сіміт смакує з білим сиром, оливками або склянкою гарячого чаю.