Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Моєю стійкою мрією було стати церковним служкою. Ще в дитинстві ранньому, зворушений красою богослужіння, я мріяв потрапити в їхнє число. Але доля довго не посміхалася мені. І раптом якось на уроці Закону Божого отець Троїцький запитав:
– Хто з вас може вивчити напам’ять шестипсалміє, щоб прочитати його завтра в церкві?
Я підняв руку. Я міг вивчити що завгодно за кілька хвилин. Читав я досить добре, адже вже тоді у мене були всі задатки актора.
– Ну, спробуй!..
Я взяв до рук книгу псалмів і з почуттям, зі смислом і зупинками прочитав все одним духом від дошки до дошки, не шкодуючи барв та інтонацій. Батюшці сподобалось моє читання.
– Молодець, – похвалив він. – Приходь завтра раніше до вівтаря, вибереш собі стихар.
Отже, моя мрія збулася! Чи варто говорити, що я не спав усю ніч. До ранку я знав шестипсалміє бездоганно. Прийшовши увечері до церкви за дві години до початку служби, я перш за все кинувся приміряти стихарі. На жаль… Жоден з них мені не годився. Я був довгов’язий і худий, а стихарі були зшиті на звичайний ріст і ледве доходили мені до колін.
– Читай без стихаря, – велів батюшка.
Але який же інтерес це був би мені! Я зі злістю швиргонув стихарі кудись у куток і сказав:
– Хай вам монахи читають!
І пішов…
Як я заздрив пожежникам! Я мріяв, що як виросту, неодмінно стану пожежником. А тут ще як на зло – вражаючий приклад. Серед дружинників був один наш гімназист восьмого класу. Красунчик-хлопець, високий, стрункий і сильний. Він здавався мені справжнім героєм. У дитинстві сам із собою я грав тільки в пожежників. Враховуючи моє захоплення, один пожежник продав мені зламану мідну каску, власне кажучи, – півкаски – за рубль, який я того ж дня викрав із комода тітоньки. Це була велика тоді сума грошей – випороли мене аж так! Тільки тепер я розумію смисл моїх вчинків. Усе це були симптоми і ознаки мого непереборного бажання і покликання бути актором…
Серед київської молоді було багато хлопців і дівчат, яким безтямно хотілося грати, тобто показувати себе на сцені. Ми йшли на все заради цього. Складалися копійками, наймали залу, брали напрокат костюми, самі виклеювали на парканах маленькі, ріденькі афішки… і грали, грали, грали. За що тільки не бралися! І «Казань» Григорія Ге, і «Вовки та вівці» Островського, і фарси на кшталт «У чужій постелі», і навіть «Лихо з розуму»!
Білети поширювали самі серед родичів і знайомих, адже хто з так званої «широкої публіки» зважився б відвідувати наші вистави, цими афішками спокусившися?…
…Я повинен був співати романс «Жалібно стогне». Я вийшов. Поклонився. Відкрив рота, і спазма хвилювання перехопила мені дихання. Я заекав, заекав… і пішов при гробовій мовчанці зали.
Ви думаєте, це мене зупинило? Анітрохи!
Наступної суботи я з’явився на тій самій естраді в якості розповідача єврейських анекдотів та сценок, мною самим придуманих – завдяки прискіпливим спостереженням на вулицях Подолу, біля магазину готового одягу.
Того разу я мав великий успіх.
Подібні виступи все ж не задовольняли мене. Я мріяв про театр – справжній драматичний театр, у якому гаданий мій талант мав би розвернутися на всю силу.
Якось на Великий піст у «Народному домі» на Великій Васильківській вулиці були оголошені виступи Бориса Путяти. Ставили «Мадам Сен-Жен». Потрібні були статисти. В їхньому числі виявився і я. Коли почались репетиції, знадобилися два мамелюки для особистої охорони імператора, які мусили стояти непорушно, схрестивши руки, коло дверей його кабінету. Перед з’явою Наполеона вони вигукують по черзі одне лише слово: «Імператор!» Одним з цих мамелюків твердо вирішив стати я. Адже це була роль! У ній можна було висунутись, думав я. Важливо було тільки почати. Сказати, нарешті, живе слово зі сцени. Бо статистом так і промовчиш все життя… Три дні і три ночі я не їв, не пив і на всі лади повторював:
– Імператор!
І ось перша репетиція. Четвертий акт. Кабінет Наполеона. Мамелюки стоять, схрестивши руки, біля дверей. Наполеон наближається. Зараз він увійде.
– Імператор! – виголошує перший мамелюк.
– Імпеятой! – повторюю я слідом за ним.
– Що? Що? – скрививши лице, перепитав Путята. – Що це ще за гаркавий? – накинувся він на помрежа. – Кого ви тут виставили? Геть негайно![3]
І мене вигнали. Так через те, що я сильно гаркавив, зламалася моя театральна кар’єра».
На той час – йшла перша руська революція, – у Києві збунтувалися сапери під командуванням Бориса Жадановського – учасника революції 1905–1907 року, він у липні 1905-го, будучи підпоручиком 5-го понтонного батальйону 3-ї саперної бригади в Києві, очолив збройне повстання саперів, пізніше був засуджений до розстрілу, який замінили довічною каторгою. Гімназисти ходили по місту з кухлями, співали «Вы жертвою пали в борьбе роковой» і збирали гроші для повсталих.
Біля Євбазу у повсталих та в натовп війська відкрили вогонь – було чимало вбитих і поранених.
«Тітка моя розлютилася.
– Мало того, що ти босяк, вигнаний із всіх гімназій, – кричала вона, – так ти ще хочеш, аби нас всіх арештували через тебе?…
А якось тітка сказала:
– Де тиняєшся, там і ночуй!..
Я став ночувати в чужих під’їздах, просиджував ночі на холодних сходинках. А потім… потім у мене завелись інші знайомі та друзі – молоді поети, художники, літератори. Я потрапив у середовище богеми. Тут мені стало набагато легше. Адже всім нам однаково було кепсько, ми ділилися одне з одним всім, що в нас було, і жили якось спільно…»
«А потім Вертинському по-справжньому поталанило, – писатиме один з його біографів. – Волею долі він став своїм у будинку Софії Миколаївни Зелінської – викладачки жіночої гімназії, розумної, освіченої жінки, яка була замужем за Миколою Васильовичем Луначарським, братом А. В. Луначарського. У Софії Миколаївни збирався цвіт київської інтелігенції. У її будинку також бували Микола Бердяєв, Михайло Кузьмін, Марк Шагал, Натан Альтман. Інтелектуальне товариство добре вплинуло на Вертинського. Він пробує зайнятися літературною працею. «Киевская неделя» друкує його перші оповідання; «Портрет», «Моя наречена» і «Папіроси «Весна» написані в модній тоді декадентській манері. В «Киевских откликах» Вертинський публікує більш реалістичну річ – оповідання «Лялька».
Літературне
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.