Читати книгу - "Забуття"

куди складати придбані книжки. Липинський сів за стіл, сподіваючись записати свої враження від вечора в нагрудній книжечці, але швидко відмовився від цієї затії, лише проставив дату і традиційне в таких випадках «почуваюся хворо». Фіксування думок було для нього чимось на кшталт необхідної щоденної гігієни духу, коли ж із якихось причин думки не приходили, він вносив до книжечки дату і ставив поруч чорний хрестик. У відсутності думок Липинський вбачав підступи невідомої науці хвороби. Ще однієї на його голову.

Важко зітхнув. Не роздягався. Не лягав. Краків уперше ошкірив Липинському свої зуби. Виштовхнув його в невідомість, де холодно і самотньо, і де самому треба вирішувати, що є добро, а що зло. Там ніхто не порадить і не підбадьорить, навпаки, висміють і залякають, лиш би завадити знайти себе справжнього. А який він справжній? Ренеґат. Зрадник. Свій. Чужий. Поляк. Українець. Вацлав. В’ячеслав. Хто він?

Відповідь ховалася в гущавинах розуму, але Липинський вже здогадувався, що вона не мала значення. Не мало значення, ким він був, мало значення — ким він хотів стати. Липинський мусив вибрати чиюсь сторону, але хоч би яку сторону він вибрав — однаково буде зрадником. Зрадник — його нове ім’я. І вся життєва сила відтепер піде на те, щоб носити це ім’я з гордістю.

IV

2000

Перший золотоволосий чоловік

Час — це великий синій кит. Він поглинає мене разом з усіма моїми думками, переживаннями, спогадами, але щоб насититися і могти функціонувати, йому потрібно безліч таких, як я, мільярди крихітних, майже невидимих світів. Вони перемішуються і стають поживою, але не стають одним великим світом синього кита. Кит живе у своєму власному китовому просторі, абсолютному і незмінному, в якому відсутня потреба щось подумати чи про щось згадати.

Згадувати — моя розкіш. Я напружуюся, чманію, ніби падаю в якийсь бездонний вертикальний тунель, і немає за що вхопитися, пальці даремно шкребуться об ідеально гладку поверхню. Я падаю в минуле. Хочеться закричати, але голос завмирає в надрах тіла, що його вже незабаром не можна буде назвати моїм. Лише спалахи любові, не тієї, якою любили мене, а тієї, якою любила я, іноді освітлюють темряву навколо.

Вони, чоловіки, хоча любила я не тільки чоловіків, чомусь дуже між собою схожі. Всі троє світловолосі, з округлою формою голови, хоча це теж звучить трохи дивно, адже заведено вважати, що голова завжди округла. Я так не вважаю. Бувають голови настільки гострі чи прямокутні, чи неправильної форми, що їх просто неможливо назвати округлими. Округла голова — це голова, яка котитиметься, якщо її зняти з шиї і покотити. Так я могла би зробити з головами чоловіків, яких любила. Вони котилися б ідеально плавко і з однаковою швидкістю, їхнє золотисте волосся виблискувало б при цьому на сонці, якби сонце тієї миті світило.

Всі троє мали голубі очі. Лише тепер я це усвідомлюю, бо загалом маю здатність не помічати кольору людських очей. Я не пам’ятаю, не розрізняю, ніколи не зауважувала кольору очей моєї матері, приміром, чи батька — людей, яких бачила найчастіше у своєму житті. Іноді мені стає соромно, особливо перед «очними» фахівцями, які бездоганно знаються на найменших відтінках райдужних оболонок. Я не помічала кольору очей чоловіків, яких любила, але тепер, згадуючи про них, я чітко згадую і ту голубінь, в яку щоразу поринала, коли на них дивилася. Голубі очі пасували цим чоловікам якнайкраще. Вони не могли мати жодних інших очей, тільки голубі, кольору безхмарного неба в морозний лютневий день. У цих очах читалися піднесення і сум водночас. Меланхолія. Нудьга, яка виїдала їх зсередини. Я збурювала їхню нудьгу лише тимчасово, як легкий вітерець збурює бездонне гірське озеро. Протестуючи, я прагнула зрадити моїх голубооких чоловіків із кимсь, хто мав би очі чорних чи брудних відтінків. Якомога чорніших, якомога брудніших. На ділі ж я зраджувала одного голубоокого з іншим.

Перший з’явився, коли я розпочала навчання в університеті. Насправді мені було цілком байдуже, що вчити, але вчила я україністику. З не меншим захопленням я копирсалася б і в хімії чи юриспруденції, бо загалом любила деталізувати інформацію, розгалужувати знання і рухатися кожним розгалуженням у глибину доти, доки вистачить сили і пам’яті. Натомість мені важко давався синтетичний аналіз, узагальнення, сходження за допомогою кількох деталей на саму вершину дерева заради масштабної панорами. Чудесних панорам я не бачила, лише чудернацькі захопливі дрібниці, які, втім, я навчилася сортувати і на основі випадкових подібностей утримувати в голові.

До слова, моя голова не округла, а яйцеподібна, з видовженою щелепою і випуклими вилицями. Таку добре було б по смерті вивісити на палі в таємничому підземеллі, щоб лякати ідеальністю черепа нечастих туристів.

Пригадую, що мені було дуже важливо запам’ятати якомога більше деталей з української барокової літератури. Вона мала не надто високу художню цінність, принаймні на смак сучасного читача, але була неймовірно цікава історичним супроводом, іменами забутих і щойно тепер віднайдених авторів, про чиї долі нічого не було відомо, тому ніщо не обмежувало політ моєї фантазії. Вишукані назви творів, зазвичай духовно-релігійного характеру, заворожували мене, людину слабкої віри, своєю малозрозумілістю. А що мова, якою вони були написані, теж була застарілою, то разом виходила химерна сакральна абракадабра, містичні лабіринти таємних знань, які мені дуже хотілося розшифрувати і пізнати, але які пізнати розумом не вдавалося. Я виписувала авторів і назви їхніх творів, історичні події, які слугували їм за тло (в основному це були релігійні полеміки православних із католиками, а пізніше — українсько-польська війна під проводом Богдана Хмельницького), вивчала біографії професорів Києво-Могилянської академії, навколо якої (спочатку — як Київської братської школи), власне, і завертілося українське бароко. Я насолоджувалася бароко, мліла в ньому. Вже тоді в мене з’являлося це нестримне і нестерпне бажання відчути час на смак, прожити щось більше, ніж одне своє життя, яке само по собі мало чим вирізнялося.

Мої батьки, кольору чиїх очей я не пам’ятаю, але з якими я завжди почувала себе дуже спорідненою, мало втручалися в мій щоденний життєвий плин, особливо після закінчення школи і вступу до університету. Цю знамениту подію вони відзначили купівлею дорожезного, як на наші статки, комп’ютера, занесли його в мою кімнату, ввімкнули, хвильку подивувалися блакитному екранові й залишили мене з ним сам-на-сам, нечутно зачинивши за собою двері. Відтоді батьки з’являлися в моїй кімнаті, лише щоб принести їсти (мама) чи збудити вранці (батько). Вони не знали, що зі мною відбувається, але зі мною й не відбувалося