Читати книгу - "Правік та інші часи"

чи складали їх ближче до серця, Матір Божа Єшкотльовська давала їм силу й волю до одужання. Давала всім без винятку, не з милосердя, а лише тому, що така була її природа — давати міць тим, хто її потребує. Що діялося далі — це вирішували люди. Одні дозволяли цій силі запрацювати в собі, й вони одужували. Поверталися з дарами — відлитими зі срібла, міді чи навіть золота мініатюрами вилікуваних частин тіла, з коралями, намистом, якими прикрашали ікону.

Інші дозволяли, аби міць витекла з них, немовби з дірявої посудини, й утанула в землю. А потім вони втрачали віру в диво.

Те ж саме було з дідичем Попельським, який з’явився перед іконою Матері Божої Єшкотльовської. Вона бачила, як він укляк і намагався молитись. Але не міг, отож підвівся зі злістю й дививсь на коштовні дарунки, на яскраві барви дивотворної ікони. Матір Божа Єшкотльовська бачила, що він дуже потребує доброї сили, сили, що допомагає тілові й душі. Й вона дала її, залила його нею, скупала в ній. Дідич Попельський був, однак, щільним, неначе скляна куля, тож добра сила спливла по ній на холодну підлогу й привела костьол у ніжне, ледь відчутне тремтіння.

Час Міхала

Міхал повернувся додому влітку дев’ятнадцятого року. Це було дивом, та у світі, в якому війна порушила всі правила, часто трапляються дива.

Міхал добирався додому три місяці. Місто, з якого вирушив, лежало сливе по той бік земної кулі — місто над берегом чужого моря: Владивосток. Звільнився, отож, від повелителя сходу, короля хаосу, але оскільки все, що існує поза кордонами Правіка, невиразне й плинне, наче сон, то Міхал уже не думав про це, піднімаючись на міст.

Він був хворий, зморений і брудний. Його обличчя заросло чорною щетиною, а в волоссі чередами мандрували воші. Обірваний мундир переможеної армії висів на ньому, як на гачку, і не мав жодного ґудзика. Блискучі ґудзики з царським орлом Міхал виміняв на хліб. Мав також лихоманку, нетерплячку й страшне почуття, що не існує вже той світ, з якого п’ять років тому вирушив. Надія повернулась тоді, коли він зійшов на міст і побачив Чарну та Бялку, що єдналися в нескінченній радості. Річки залишились, міст лишився й лишилась також спека, що дрібнила каміння.

З мосту Міхал побачив білий млин і червоні пеларгонії у вікнах.

Перед млином гралася дитина. Мала дівчинка з грубими косами. Могла мати три-чотири роки. Навколо неї поважно проходжали білі кури. Жіночі руки відчинили вікно. «Сталося найгірше», — подумав Міхал. Віддзеркалене зрушеною шибкою сонце на мить засліпило його. Міхал подибав до млина.

Він спав увесь день і всю ніч, а уві сні рахував дні останніх п’яти років. Його вимучений, скаламучений розум збивався і блукав сонними лабіринтами, тому Міхал укотре мусив починати своє рахування спочатку. За цей час Женовефа уважно оглянула скам’янілий від куряви мундир, торкнулася просякнутого потом коміра, сягнула до кишень, що пахли тютюном. Погладила пряжки наплічника, та не наважилася його розстебнути. Згодом мундир повис на паркані, тому всі, хто проходив повз млин, мали змогу розгледіти його.

Міхал прокинувся наступного дня на світанку і розглядав сплячу дитину. Детально називав те, що бачив:

— Вона має темно-русяве густе волосся. Має темні брови, темну шкіру, невеликі вуха, маленький ніс, усі діти мають маленькі носи, руки… пухкі, дитячі, однак, нігті, здається, заокруглені.

Потім він підійшов до дзеркала і розглядав себе. Здавався сам собі чужою людиною.

Обійшов млин та погладив великий кам’яний круг, що обертався. Зібрав долонею борошняну пилюку, посмакував її кінчиком язика. Занурив руку у воду, проїхав пальцем по дошках паркану, понюхав квіти, крутнув колесом січкарні. Воно зарипіло і втягло жмут м’ятої кропиви.

За млином увійшов у високу траву і став до вітру.

Коли повернувся до хати, наважився глянути на Женовефу. Вона не спала. Дивилася на нього.

— Міхале, за ці роки не торкнувся мене жоден чоловік.

Час Місі

Міся, як і кожна людина, народилася розбитою на частини, нецілісною, шматками. Все в ній було осібно — зір, слух, розуміння, відчуття, передчуття і допитливість. Її малим тілом володіли рефлекси та інстинкти. Усе теперішнє Місине життя мало полягати в складанні всього цього в єдине ціле, а згодом — у його розпад.

Міся потребувала когось, хто б став перед нею і був би дзеркалом, у якому вона відіб’ється як цілісність.

Перший Місин спогад в’язався з виглядом обшарпаного чоловіка на дорозі до млина. Її батько заледве тримався на ногах, а потім часто плакав уночі, притулившись до маминих грудей. Тому Міся ставилася до нього як до собі рівного.

З цього часу вона відчула, що між дорослим і дитиною немає жодної різниці, яка була б насправді важливою. Дитина й доросла людина — це стани перехідні. Міся уважно спостерігала за тим, як змінюється вона сама і як навколо неї змінюються інші, але вона не знала, для чого ці зміни, яка їхня мета. У картонній коробці вона зберігала пам’ятки самої себе, малої, а згодом більшої: плетені немовлячі капчики, маленьку шапчину, ніби шиту на кулачок, а не на дитячу голівку, полотняну сорочечку, першу сукенку. Ставила потім свою шестилітню стопу обіч плетеного капчика і відчувала захопливі права часу.

З поверненням батька Міся почала бачити світ. Перед цим усе було нечітким і невиразним. Міся не пам’ятала себе до повернення батька так, мовби й взагалі не існувала. Пам’ятала поодинокі речі. Млин здавався їй тоді величезною монолітною брилою, без початку і кінця, без гори і низу. Згодом вона побачила млин інакше — розумом. Він мав сенс і форму. Подібно було з іншими речами. Колись, коли Міся думала «річка», це означало щось холодне й мокре. Тепер вона бачила, що річка тече звідкись і кудись і існує перед і за мостом, і що є інші річки… Ножиці — колись то було дивне, складне й важке для використання знаряддя, котрим магічно послуговувалася мама. Відколи за столом назавжди засів батько, Міся побачила, що ножиці — то звичайний пристрій з двох лез. Вона зробила щось подібне з двох дощечок. Потім довго намагалася знову побачити речі такими, якими вони були перед цим, та батько змінив світ назавжди.

Час Місиного млинка

Люди думають, ніби живуть інтенсивніше за тварин, за рослини, а тим паче — за речі. Тварини відчувають, що вони живуть більш інтенсивно, аніж рослини та речі. Рослини снять, начебто живуть інтенсивніше за речі. А речі існують,