Читати книгу - "Астальдо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Врешті малі Ельдар посідали на березі рядочком, втомлені, але задоволені. Світло Тельперіону вже почало тьмяніти, змішуючись з іншим, золотавим сяйвом.
— Лауреліна розгоряється, — сказав Майтімо, — може досить на сьогодні?
Мечів з них і справді було досить, але Фіндекано забажав влаштувати стрільби з луків, на що решта радо погодилася. Майтімо мовив, однак, що непогано було б спершу поїсти. Цю пропозицію теж було прийнято з захопленням.
Розіклавши на траві принесені з собою фрукти та перепічки, майбутні воєводи обговорювали подальший склад свого війська. Майтімо вважав, що варто взяти з собою Макалауре. Співець-quentaro[58] у війську був потрібен — аби складати nyare та lairе — сказання про подвиги воїнів, прозою та у віршах. До того ж Канафінве (таким було офіційне назвисько другого княжича) теж був непоганим лучником, як для свого віку.
Шалену Трійцю Феанаріонів вирішили не втаємничувати — малі ще. Як і Турукано з Аракано. Фінарато, подумавши, мовив, що його молодші брати Ангарато та Айканаро, теж є замалими для такої виправи.
— А Артаресто? — запитав Фіндекано, — він уже одужав? Може і його до нас?
— Артаресто… — сказав Фінарато сумовито, — з ним щось негаразд… Напевне не варто його в це втягувати. Його зурочила ота лиха сила в чорному…
Фіндекано давно помітив, що більшість Нолдор уникає називати Валу Мелькора на ім’я. Не тільки дітлахи — дорослі теж.
— Але що він зробив Артаресто? — запитав Майтімо стиха.
— Ніхто не знає, - мовив Арафінвіон, — ми гостювали у материного батька, князя Ольве. В Альквалонде… Сиділи на березі — всі вп’ятьох. І тут з’явився він… Ні, нічого лихого він не робив, просто підійшов, заговорив… Сказав, що я маю здібності до аpacen [59]— провидіти майбутнє…
— А ти й справді вмієш? — зацікавлено спитав Фіндекано.
— Можливо згодом… — сказав Фінарато замислено, — зараз — ні… Якісь уривки… Навіть не видіння — спалахи. Але цей якось про те дізнався. І подивився мені в очі, та так, що у мене в голові запаморочилось. А тоді почав вихваляти нашу вроду, колір волосся… І взяв на руки Артаресто… На якусь хвильку. Це все…
— Ваш батько не приніс скарги до Кола Судьби? — спитав Майтімо.
— Татко навіть не заходив до Валмару[60], - мовив Фінарато, — хоча мама і наполягала… Він не певен… Але Артаресто плаче ночами. І боїться ходити сам — тільки з кимось із нас. Я намагався поговорити з ним, але… Мама водила його в сади Лоріену. Вишній Ірмо мовив, що прямого втручання немає, але щось в душі брата надвередилось, можливо просто від неочікуваного доторку Сили. Сказав, що застереже Валу Мелькора, аби той дав спокій малим Ельдар. І Артаресто спав в саду Ірмо, і йому стало краще. Але брати його на війну я б не ризикнув.
Фіндекано зітхнув і взявся за лук. Він розумів, звісно, що не йому, малому Ельда, докоряти Вишнім. Але даремно Хазяїн Urqui, ходить вільно по щасливому Валінору. Тим більше, що так вважає і ясна пані Нерданель…
***
Спливали світляні кола, і військо потроху збільшувалося. Великим Князем одностайно обрали Майтімо, як найстаршого. Фінарато привів ще двох воїнів — близнят Гельмира та Гвіндора, котрі були дітьми приятеля князя Арафінве, якого звали Гуїліном. Майтімо, окрім брата Макалауре, завербував трьох хлопчаків, котрі походили з роду коваля Магтана, а отже доводилися йому ріднею. Звали їх Лауральдо, Ільфірін та Маранво. Фіндекано, в свою чергу, обережно промацав приятелів і довірився двом — Мірімону та Алмареа, які були дітьми маминого брата Туре. Алмареа ж згодом привів свого знайомця Еркассе. Еркассе був сином Ельда з Пробуджених і марив Середзем’ям.
Мечів у малих вояків було вже чотири. Замало, але Майтімо обіцяв, що незабаром зробить ще два. Тепер Руссандол ховався зі своєю роботою вже і від пана Магтана, аби той не поцікавився ненароком навіщо улюбленому онукові стільки зброї.
Вправи зі справжніми, хоч і затупленими мечами зміцнювали малим Ельдар тіла і душі. Князь Нолофінве говорив, що старший син нагадує йому його самого у дитинстві, а княгиня Анайре не могла намилуватися своїм улюбленцем, котрий аж пашів рум’янцем. Свої лісові виправи Фіндекано пояснював просто — вони, мовляв, навчаються стріляти з луків, аби згодом приймати участь у змаганнях Великого Мисливця. До того ж Майтімо завжди приводив молодшого друга до порога садиби Нолофінве, чемно вклонявся пані княгині Анайре і запевняв, що вони знакомито розважаються. Анайре, котра була в добрих стосунках з пані Нерданель, любила і її рудоволосого сина.
В задумі малих змовників трапилася лише одна помилка — вони не врахували наявність у Фінарато непосидючої молодшої сестри. Артаніс, незважаючи на свій вік і стать, мріяла про подвиги воїна. Інголемо вдало крився зі своїми планами від братів, але сестру не брав до уваги, вважаючи, що вона по кінчики гострих вушок зайнята якимись дівочими справами.
Якось, в годину, коли світло Лауреліни було найяскравішим, приятелі покинули навчання і полягали відпочити на березі озера, виставивши вартових, неначе й насправді вже були в Ендоре. Фінарато, як завжди, розгорнув сувоя з письменами, а решта просто дрімали в траві. Фіндекано пригорнувся до Майтімо і сам не помітив як заснув. На варті стояли Алмареа та Мірімон, вони ж і запримітили малу вивідачку. Артаніс влаштувалася на дереві і захоплено спостерігала звідти за двобоями. А коли хлопці, розморені теплом і світлом, поснули в траві, змійкою поповзла туди, де лежали зроблені Майтімо мечі…
Вартові доставили свою здобич перед ясні очі Руссандола. Дівчинка пручалася мовчки, з чого воїнство зробило висновок, що видавати вона їх не збирається, принаймні поки що.
Взамін за мовчанку князівна забажала вступу до війська і місця на кораблі. Майтімо ласкаво погладив її замурзану щічку і мовив лагідно:
— Місце в моєму серці для дивної вроди знайдеться завжди. Але негоже діві-Ельде ризикувати собою у битвах. Хіба у нас мало чоловіків?
— Я — nerwen[61], діва-воїн! — вигукнула мала дзвінко, — а щодо місця у вашому серці, княжичу Нельяфінве Феанаріон, то воно мені непотрібне — я не люблю рудих!
Фінарато докірливо глянув на сестру, але Майтімо лише зітхнув жартівливо:
— Ясна панно, ви розбили мені серце, і жоден майстер не складе скалки знову. Але продовжимо перемовини… Можливо ви зміните ваші умови і присягнетесь зберігати таємницю скажімо за… гарненького браслета, зробленого мною власноручно?
— Мені не потрібні прикраси! — закопилила губки князівна, — зате я вже маю власний cirya[62].
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.