Читати книгу - "Таємниця козацького скарбу"

Від такого видовища хлопці мимоволі пороззявляли роти. А дівчинка, переможно труснувши кісками, пішла геть. За нею підстрибом подався й Футбол.

Данько нарешті вистрибнув з будинку, перехопив погляд, яким Бодя проводжав дівчисько, гмикнув і сказав ніби між іншим:

— Якщо ти не забув, у нас інші справи сьогодні, — і, бачачи, що друг не квапиться зважати на його зауваження, смикнув його за рукав: — Чуєш?

— Та все я чую, — зітхнув Богдан. — Кажи, що ти там надумав…

— Нічого особливого. Просто я передумав іти сюди вночі…

По обіді Льонька Гайдамака зі своєю командою чекав, як і домовлялися вчора, на тому самому місці біля річки, де вони мало не побилися. Дуже здивувалися хлопці, коли до них підійшов лише Богдан.

— Ну? — поцікавився Льонька.

— Що «ну»? — перепитав Бодя.

— А друг твій де?

— А не буде друга, — в тон йому відповів Богдан.

Ватага перезирнулася між собою.

— Ти якийсь скупий на слова, — зауважив по тому Гайдамака. — Що у вас там сталося? Злякався, чи що?

— Саме так він і просив тобі передати, — кивнув Богдан. — Він справді злякався і нікуди вночі не піде. Вдень — будь ласка. Ми з ним навіть ходили туди сьогодні. На горище лазили. Каже: треба — на горищі годинку посиджу, але не вночі. Якщо цього досить — Данько готовий.

— Та-ак, — простяг Льонька, кидаючи переможний погляд на свою команду. — А сам, значить, не прийшов, аби це сказати? Тебе прислав?

Богдан розвів руками.

— Що можу сказати? Боїться пацан.

— А ти не боїшся?

— Може, й боюся, — зізнався Богдан. — Тільки ще не знаю. Готовий за двох там відсидіти. Дві години серед ночі в будинку з привидами — годиться?

— Ні. Не годиться, — відрубав Гайдамака. — Але щоб чесно все було, ми голосувати будемо. То як, бандо, зарахуємо йому це? Хто «за»?

Жодна з п’яти рук не піднеслася вгору.

— Клас! Хто проти?

Проти були всі, включно з ватажком.

— Бачиш? — не стримав знущальної посмішки Льонька. — Не приймається. Отож будеш відповідати тільки за себе. А другові своєму так і скажи: з вудкою щоб його від завтра тут не бачили. Боягузів нам не треба. Все ж чесно?

— Чесно, — погодився Богдан, знайомий з вуличними законами.

— Отак. Ще оце йому передай.

Зігнувши ноги в колінах і спершись на коліна руками, Гайдамака голосно і глузливо зареготав. Ніби по команді решта хлопців прийняли ту ж саму позу і на диво злагодженим хором так само зареготали.

Богдан мовчки дивився на них і було йому зовсім не смішно.

Додому він повертався так замислено, що й не помітив, як із кущів за ним вийшов страус. У нього теж було щось на умі: він неквапом чвалав за хлопцем, довів через усе містечко до хати бабусі Віри, самовдоволено підстрибнув, збивши порох на землі, і повернув назад.

Розділ 8

У якому Данько Лановий кепкує з Льоньки Гайдамаки

Бабуся Віра міцно спала.

Годинник на стіні нацокав одинадцяту вечора. Отже, пора.

Вислизнув Богдан з-під ковдри, натягнув джинси, засунув ноги в кросівки, вдягнув завбачливо приготований ще з вечора темний легенький светр. Тіснуватий виявився светрик, бо Даньків — той відшукав светра серед своїх речей, залишених у бабусі, і переконав друга вдягти саме його.

Аби не грюкати дверима, Богдан виліз через прочинене вікно і переліз через паркан. Тиша стояла навкруги, лише цикади де-не-де потріскували і голосно дзижчали біля вух господарі тутешніх ночей — комарі.

Боявся Бодя, що заблукає, але нічого — дорогу поночі знайшов швидко. Коли наблизився до річки, нічні звуки поповнилися кумканням жаб. На темно-синьому небі висів круглий місяць, а розкидані по небу зорі сяяли на диво ясно. Та все ж, підходячи до будинку з привидами, на душі в Богдана було трохи маркотно. І місячна ніч, і тиша — все це дуже зручно для нечистої сили. І хоч як відганяв хлопець від себе такі думки, вони ще міцніше засідали йому в голові.

О! А ось і вони — привиди. Правда, злякався Богдан лиш на мить, бо впізнав ці темні постаті, що відділилися від стіни. Усі шестеро тут: Льонька, Валік, Гоблін Два, Юрко Космонавт і Просто Юрко, Князь Олег та Ігор Харитон. Зосереджені, надто вже серйозні, і, як запідозрив Бодя, теж чогось бояться.

— Молодець, — промовив Гайдамака. — Думали, не прийдеш.

— Ви думайте менше. Важке це для вас заняття, — відповів Богдан.

— Чого це ти раптом образити нас вирішив? — здивувався Льонька. — Ти на свого боягуза друга краще ображайся. Готовий?

— Чого ж, давайте.

— Отож, умови такі, — діловито заговорив Гайдамака. — Ти заскакуєш усередину і на одному місці не сидиш — ходиш там кругом. Ми оточимо будинок з усіх боків, аби ти не надумав через якесь вікно втекти. Ось годинник, — він кивнув на Харитона, і той показав Боді наручний годинник із циферблатом, що світився в темряві. Коли почуєш: «Можна», вважай, що ти пройшов випробування. Але якщо надумаєш вистрибнути раніше, ніж за годину — суши весла і зливай воду, ти програв. Приймається?

— Нормально, — погодився Богдан. — Можемо починати?

— Вперед, коли справді не боїшся, — погодився Льонька.

Звичним уже стрибком Бодя заскочив на підвіконня, перекинув ноги всередину і зник у темряві.

Коли зробив перший крок усередину будинку, відчув страх, який він так довго й наполегливо від себе відганяв. Усередині йому все захололо, навіть ноги відмовилися ходити.

— Спокійно, — сказав сам собі Богдан. — Привидів не буває. Немає їх — і все, — і, щоб остаточно прогнати жах, повторив уголос: — Немає!

Луна відгукнулася. Тільки вночі, у суцільній темряві вона звучала якось інакше, ніж удень. Тоді вона сприймалася наче дружнє перегукування, такою собі веселою грою. А зараз звучала лиховісно, наче пророчила біду і неприємну зустріч.

Мотнувши головою і відганяючи дурні думки, Богдан поволі рушив уперед. Зайшов у порожню залу, знову гакнув, ніби дражнячи луну, і, коли викрикнув так разів зо три, перестав боятися. Зовсім. Навіть відлуння не видавалося йому таким уже зловісним і моторошним.

Цікаво, скільки часу минуло? Він обійшов залу по колу, потім — ще раз, навіть почав собі наспівувати щось під носа. Звикнувши до неї, Богдан звернув у першу ліпшу кімнату і там, уже зовсім нічого не боячись, відбив на засипаній різним брудом підлозі гопачок-степ. Ха, налякати його