Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

«О Боже, — подумав він, — який важкий фах я собі вибрав! День у день дорога. І так доводиться хвилюватись набагато більше, ніж на тій самій роботі дома, а тут ще ця жахлива їзда, морока з пересадками, нерегулярна, погана їжа, щораз нові люди, з якими ніколи довше не побудеш, ніколи не заприязнишся. А хай йому чорт!» Ґреґорові злегка засвербів живіт: він повільно підсунувся вище на подушку, щоб легше було підвести голову, знайшов свербляче місце, вкрите незрозумілими йому білими цятками, і хотів почухатися однією лапкою, проте зразу відсмикнув її, бо по шкірі пішов мороз.

Він знову ліг як лежав. «Отак щодня вставати вдосвіта, то можна зовсім отупіти, — подумав він. — Людині треба висипатися. Інші комівояжери живуть, як жінки в гаремі. Коли я, наприклад, десь перед обідом повертаюся до готелю, щоб переписати укладені угоди, ці панове ще тільки снідають. Хай би я спробував так у свого шефа: миттю вилетів би з роботи. А втім, хтозна, може, мені було б і краще. Якби я не тримався місця через батьків, то давно б кинув його; пішов би просто до шефа й сказав би йому геть усе, що думаю. Він би, мабуть, упав зі своєї конторки! Дивна звичка — розмовляти зі службовцем згори вниз, сидячи на високій конторці. А підійти треба впритул, бо шеф недочуває. Ну, ще не все втрачено: як тільки я зберу грошей, щоб сплатити йому батьків борг — на це треба п’ять або й шість років, — то неодмінно так і зроблю. І буде по всьому. А поки що треба вставати, бо мій поїзд відходить о п'ятій».

І Ґреґор глянув на будильника, що цокав на скрині. Боже! Було пів на сьому, і стрілка неухильно рухалася далі, навіть перейшла за половину, наближалася вже до сорок п’ятої хвилини. Може, будильник не дзвонив? З ліжка було видно, що він наставлений на четверту, тож неодмінно мав подзвонити. Так, але ж хіба можна не почути деренчання, від якого аж меблі дрижать? Виходить, що спав він хоч і не дуже спокійно, але, мабуть, міцно. Що ж тепер робити? Наступний іде о сьомій; щоб на нього встигнути, треба стрімголов бігти на станцію, а зразки ж іще не запаковано, і сам він аж ніяк не почувається бадьорим і моторним. І якби він навіть устиг на поїзд, однаково шеф буде лаятися, бо їхній кур’єр чекав на п’ятигодинний і давно вже повідомив про його прогул. Бо то такий шефів підлабузник, що нізащо не промовчить. А чи не зголоситися хворим? Ні, дуже незручно, та й підозріло, бо Ґреґор за свою п’ятирічну службу ще ні разу не хворів. Шеф неодмінно привів би лікаря з лікарняної каси, почав би дорікати батькам ледачим сином, не слухав би ніяких заперечень і послався б на лікаря, який узагалі всіх людей вважає за цілком здорових, тільки лінивих. Зрештою, хіба в цьому випадку він не мав би слушності? Справді, Ґреґор був тільки надто сонний, хоч і пізно встав, а так почував себе цілком добре і навіть дуже хотів їсти.

Поки він усе це швидко обмірковував, ніяк не зважуючись устати з ліжка — будильник саме пробив три чверті на сьому, — у двері в головах у нього обережно постукали.

— Ґреґоре! — почувся голос: це була мати. — Уже сорок п’ять хвилин на сьому. Хіба ти не будеш їхати?

Лагідний материн голос! Та він злякався, коли почув свою відповідь. Це був безумовно його колишній голос, але з домішком якогось болісного писку, що йшов ніби десь зсередини і що його годі було стримати. Через те слова можна було збагнути тільки першої миті, потім вони зливалися, ставали зовсім незрозумілими. Ґреґор хотів відповісти докладно і все пояснити, та за таких обставин сказав лише:

— Чую, чую, мамо, я вже встаю.

Мабуть, крізь дерев’яні двері зміна в Ґреґоровому голосі була непомітна, бо мати заспокоїлася і, човгаючи капцями, відійшла. Але ця коротка розмова звернула увагу всієї сім’ї на те, що Ґреґор чомусь і досі вдома, тож через хвилину в інші двері постукав уже батько — легенько, проте кулаком.

— Ґреґоре! Ґреґоре! — гукнув він. — Що сталося? — І за мить знову низьким голосом: — Ґреґоре! Ґреґоре!

А крізь треті двері тихенько покликала сестра:

— Ґреґоре, тобі погано? Може, тобі щось треба?

— Я вже готовий, — відповів Ґреґор обом разом, старанно вимовляючи слова і роблячи між ними паузи, щоб батько й сестра нічого не помітили.

Батько повернувся до свого сніданку, а сестра прошепотіла:

— Ґреґоре, відчини, прошу тебе!

Проте він і гадки не мав відчиняти — навпаки, радів, що за час своїх подорожей набув звичку навіть удома замикати на ніч усі двері.

Він хотів насамперед спокійно встати, одягтися й поснідати, а тоді вже обміркувати, що робити далі, бо бачив, що в ліжку нічого путнього не придумає. Ґреґор згадав, що не раз уже, прокидаючись уранці, відчував якийсь легенький біль, певне, від того, що незручно лежав, та коли вставав, усе миналося, тож він і тепер з нетерпінням чекав, що й сьогоднішні химери поволі минуться. А що зміна голосу — то тільки ознака сильної застуди, фахової хвороби комівояжерів, він нітрохи не сумнівався.

Скинути ковдру було легко: трохи надувся, і вона впала сама. А вже далі пішло важче, надто через те, що він став такий неймовірно широкий. Щоб підвестися, потрібні були руки й ноги, а Ґреґор мав натомість лиш багато лапок, які безперестанку рухались і з якими він узагалі не міг упоратися. Коли Ґреґор хотів якусь зігнути, вона випростовувалась, а як нарешті йому таки щастило домогтися свого, інші, полишені самі на себе, тим часом прудко, судомно ворушилися. «Не треба тільки марно вилежуватися», — сказав собі Ґреґор.

Спочатку він хотів зсадити з ліжка нижню частину свого тіла, але та нижня частина, якої він узагалі ще не бачив і не мав про неї жодного уявлення, виявилася найнерухомішою. Він пробував кілька разів, і все марно, а коли, нарешті, майже розлютившись, з усієї сили закинув низ, то погано розрахував і з розгону вдарився об бильце. Різкий біль показав Ґреґорові, що якраз нижня частина його тіла тепер і найчутливіша.

Тоді він спробував почати зверху й