Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

Приїхав з жінкою Шмагайло саме в той час, коли купці Настю улещували. Шмагайлова жінка теж показна була. Біла та рум'яна. Одне слово, полюбовниця. Либонь, поганої не взяв би пан. Теж, мабуть, вибирав! Ось та Шмагайлова жінка і почула.— шкатулку продають. «Дай-но,— думає,— подивлюся, може, справді що варте». Швиденько зібралася і приїхала до Насті. Адже для них коники заводські завжди готові!

— Ану,— каже,— мила, покажи, які це ти камінці продаєш?

Настя дістала шкатулку, показує. У Шмагайлової жінки й очі забігали. Вона, бач, в Сам-Петербурсі виховувалася, в заграницях різних з молодим паном бувала, на цих убраннях тямила. «Що ж це,— думає,— таке? У самої цариці таких прикрас нема, а тут на тобі, в Польовій, у погорільців! Коли б тільки не зірвалася купівля».

— Скільки,— питає,— хочеш?

Настя каже:

— Дві тисячі хотіла б узяти.

Пані поторгувалась для годиться та й каже:

— Ну, мила, збирайся! Поїдемо до мене з шкатулкою. Там гроші сповна одержиш.

Настя, проте, на це не піддалася.

— У нас,— каже,— такого звичаю нема, щоб хліб за черевом ходив. Принесеш гроші — шкатулка твоя.

Пані бачить — он яка жінка,— хутко змоталася по гроші, а сама наказує:

— Ти вже, мила, не продавай шкатулки.

Настя відповідає:

— Можеш бути певна. Від свого не відмовлюся. До вечора чекатиму, а далі — моя воля.

Поїхала Шмагайлова жінка, а купці й набігли всі разом. Вони, бач, стежили. Питають:

— Ну як?

— Запродала,— відповідає Настя.

— За дві, як призначила.

— Ти що,— кричать,— з глузду з'їхала, чи що? В чужі руки віддаєш, а своїм одмовляєш? — І давай ціну набавляти.

Ну,— Настя на цю вудочку не клюнула.

— Це,— каже,— вам звичне діло в словах крутитися, а мені не доводилося. Запевнила жінку, і розмові кінець!

Шмагайлиха жвавенько обернулася. Привезла гроші, передала з ручки в ручку, підхопила шкатулку — і гайда додому. Тільки на поріг, а назустріч Танюшка. Вона, бач, кудись ходила, і весь цей продаж без неї був. Бачить — пані якась і зі шкатулкою. Втупила в неї очі Танюшка,— мовляв, не та, яку тоді бачила.

А Шмагайлиха ще дужче витріщилася:

— Що за мана? Чия така? — питає:

— Дочкою люди звуть,— відповіла Настя.— Сама, як є, спадкоємниця шкатулки цієї, що ти купила. Не продала б, коли б не край прийшов. З малих років любила цими оздобами бавитися. Бавиться та похваляє — як, мовляв, від них тепло та хороше. Та що про це говорити! Що з воза впало — те пропало!

— Даремно, мила, так думаєш,— каже Шмагайлова жінка.— Знайду я місцечко цим камінцям.— А про себе думає: «Добре, що ця зеленоока сили своєї не відчуває. З'явись така в Сам-Петербурсі, царями б крутила. Треба ж — мій от дурник Турчанінов її не побачив».

З тим і розійшлися.

Шмагайлиха, як приїхала додому, похвалилася:

— Тепер, друже милий, я не тільки тебе, а й Турчанінова не потребуватиму. Тільки що — до побачення! Поїду до Сам-Петербурха або, ще краще, за кордон, продам шкатулочку і таких от чоловіків, як ти, дві дюжини куплю, коли знадоба трапиться.

Похвалилася, а показати на собі нову покупочку все-таки охота. Ну, звісно — жінка! Підбігла до дзеркала і перш за все наголовник приладнала.— Ой, ой, що таке! — Терпіння нема — крутить і дере волосся. Ледве висмикнула. А кортить... Сережки наділа — трохи мочки не розірвало. Пальця в перстень всунула — закувало, ледве з милом стягла. Чоловік посміюється: це таким, видно, носити!

А вона думає: «Що за штука? Треба до міста їхати, майстрові показати. Піджене, як треба, тільки б каміння не підмінив».

Сказано — зроблено. Другого дня зранку майнула. Адже на заводській тройці недалечко. Дізналась, який найнадійніший майстер,— і до нього. Майстер старий-престарий, а в своїй справі митець. Оглянув шкатулку, питає, в кого куплено. Пані розповіла, що знала. Обдивився ще раз майстер шкатулку, а на камінці навіть і не глянув.

— Не візьмусь,— каже,— хоч що давайте. Не тутешніх це майстрів робота. Нам не з руки з ними тягатися.

Пані, звичайно, не зрозуміла, в чому тут заковика, пирхнула і побігла до інших майстрів. Тільки всі як змовилися: оглянуть шкатулку, помилуються, а на камінці не дивляться і від роботи рішуче відмовляються. Пані тоді на хитрощі пішла, каже, що цю шкатулку з Сам-Петербурха привезла. Там усе й робили. Ну, майстер, якому вона це плела, тільки розсміявся.

— Знаю,— каже, — в якому місці шкатулку роблено, і про майстра багато чував. Тягатися з ним усім нашим не до снаги. На одного кого той майстер припасує, іншому не підійде, хоч що хоч роби.

Пані й тут не зрозуміла всього, тільки те й добрала — недобре діло, бояться когось майстри. Пригадала, що стара хазяйка казала, ніби дочка любила ці оздоби на себе надівати.

«Чи не на цю зеленооку припасовувалося? Ой лишенько!»

Потім знову прикидає в думках:

«Та мені що! Продам якій-небудь багатій дурепі. Нехай морочиться, а грошенята в мене будуть». З цим і поїхала в Польову.

Приїхала, а там новина: вісточку одержали — старий пан наказав довго жити. Хитренько він з Шмагайлом улаштував, а смерть його перехитрувала — взяла та й стукнула. Сина так і не встиг оженити, і тепер він повним хазяїном став. Невдовзі Шмагайлова жінка одержала вісточку. Так і так, моя мила, по весняній воді приїду на заводах показатися і тебе заберу, а музиканта твого кудись запроторимо. Шмагайло про це якось дізнався, шум-крик зняв. Прикро йому, бач, перед народом. Все ж таки прикажчик, а тут