Читати книгу - "Міст на річці Куай"

ницість, то у відносно людяного доктора Джекіла[1]. Коли спалах його люті минав, наставав період незвичайно погідного поводження. Полковник Ніколсон діставав тоді не лише цілу порцію їжі, а й добавку, як усі хворі. Кліптонові дозволяли відвідувати й лікувати свого командира, причому Сайто навіть сказав йому, що лікар несе особисту відповідальність за полковникове здоров’я.

Якось увечері японець звелів привести полоненого до своєї кімнати й відіслав варту. Залишившись з в’язнем віч-на-віч, він посадив його, приніс із комори бляшанку американської шинки, сигарети й пляшку добірного віскі. Сказав, що як старий солдат, він у глибині душі просто в захваті від полковникової поведінки, але тепер війна, за яку вони ні один, ні другий не відповідають. Полковник Ніколсон, певне, може зрозуміти, що й він, Сайто, тільки виконує накази свого начальства. А ці накази рішуче вимагають, щоб міст на річці Куай був споруджений у найкоротший термін. І тому він просто зобов’язаний залучити до роботи всі незайняті руки. Полковник відмовився від шинки, сигарет та віскі, але уважно вислухав ці слова. А потім спокійно заявив, що Сайто просто не має найменшого уявлення про те, як узятися до роботи такого масштабу.

І знову повернувся до своїх основних аргументів. Здавалося, ця суперечка триватиме без кінця-краю. Годі було передбачити, чи Сайто захоче міркувати розсудливо, чи знову дасть волю своїй істериці. Він довго сидів мовчки, ніби це питання вирішувалося в якомусь таємничому вимірі Всесвіту. Полковник Ніколсон скористався з цієї паузи, щоб запитати:

— Чи можу я поцікавитись, полковнику Сайто: ви задоволені ходом перших робіт?

Це підступне запитання могло дуже легко спричинити вибух нового сказу, адже роботи запевне почалися невдало, і це було головною турботою Сайто, бо на карту було поставлене не тільки його становище, а й честь. І все ж таки час містера Хайда ще не настав. Сайто втратив упевненість, похнюпив очі й буркнув щось собі під ніс. Потім тицьнув у руку полоненому повну склянку віскі, налив і собі аж по вінця й сказав:

— Бачте, полковнику Ніколсон, я не зовсім певен, що ви мене правильно зрозуміли. Треба, щоб між нами двома не було ніяких недомовок. Коли я казав, що всі офіцери повинні працювати, я не мав на думці вас особисто. Мій наказ стосувався тільки інших…

— Жоден мій офіцер не працюватиме, — заявив полковник і поставив склянку на стіл.

Сайто стримав нетерплячий жест і силкувався зберегти спокій.

— Я кілька днів сам сушу над цим голову. Мені здається, я можу підшукати для старших офіцерів яку-небудь адміністративну роботу. Працюватиме тільки молодший офіцерський склад. Так, я гадаю…

— Жоден мій офіцер не працюватиме фізично, — знову відказав полковник Ніколсон. — Обов’язок офіцера — командувати своїми солдатами.

Більше Сайто стримуватись не міг. Та коли полковник знов опинився в камері, не поступившись ні на йоту своїми позиціями — попри спокуси, погрози, удари, майже благання — він був певен, що гра от-от закінчиться і ворог капітулює.

6

А роботи стояли на місці. Коли полковник запитав у Сайто про хід робіт, він улучив у найвразливіше місце й дуже мудро розважив, що біда змусить японця поступитися.

Наприкінці трьох перших тижнів будівництво мосту не тільки не було розпочато, а навіть підготовчі роботи полонені провели так хитро, що саме виправлення допущених промахів вимагало чимало часу.

Британські солдати, розлючені тим, як поводяться з їхнім командиром, чиєю відвагою й непохитністю вони пишалися; озлоблені градом прокльонів і стусанів, які роздавали їм конвоїри, а найдужче обурені тим, що мусять гарувати, як раби, на будові, такій важливій для ворога; виведені з себе тим, що їх одірвали від начальства і позбавили їхньої звичної команди, — так от, британські солдати змагалися між собою, хто працюватиме найгірше, а точніше — намагалися, виявляючи позірний запал, безбожно партачити.

Їхнього саботажницького завзяття не могли стримати ніякі кари, і японський інженер-курдупель іноді аж плакав з розпачу. Щоб постійно стежити за полоненими, вартових було замало, до того ж їм бракувало тями, щоб виявляти саботаж. Розбивку двох відтинків залізничної колії переробляли разів із двадцять. Досить було інженерові на мить одвернутись, як усі його прямі та дуги, розраховані точно за наукою і позначені на землі білими кілочками, перетворювались у справжній лабіринт ламаних, перехрещених під найхимернішими кутами ліній. Щоразу, побачивши це, інженер розпачливо стогнав. Покладені на протилежних берегах річки два кінці колії, які мав сполучити міст, лежали на різних рівнях і їх ніяк не щастило направити одну проти одної. Одна група робітників зненацька починала завзято копати землю, аж поки на цьому місці з’являлося щось ніби кратер, набагато глибший від запланованого рівня. А дурень вартовий при цьому ще й радів, що полонені почали нарешті працювати із запалом. Потім приходив інженер, лютився і лупцював без розбору і полонених, і варту. Останні, зрозумівши, що їх знову пошили в дурні, теж зганяли злість на полонених, але шкоду вже було заподіяно і вимагалося багато годин, ба навіть днів, щоб її виправити.

Іншу групу полонених послали в джунглі рубати дерева для будівництва мосту. Після ретельного добору солдати притягли найпокрученіші й найкрихкіші стовбури. Або ще, на превелику силу звалили лісового велетня, дерево впало в річку, і витягти його було годі. Або ж вибирали дерева, зсередини поточені хробаками і нездатні витримати найелементарнішої обробки.

Сайто щодня з’являвся на будові й виливав свій гнів щоразу брутальніше. Спершу лаявся, потім погрожував і нарешті бив кого попадя; не пощадив навіть інженера, коли той обурено заявив, що робоча сила нікудишня. Він гримав і кляв усіх і все, невтомно вигадував нові варварські способи, щоб нарешті зламати цей глухий опір. Він мордував полонених так, як може мордувати тільки