Читати книгу - "Блокбастер"

– Усе це я розповів Церовцю. І я не казав, що він їх убив. Поштрикав багнетом, а чи вони вижили, я не знаю.

– Звичайно. І ти сказав, що в хлопця амнезія?

– Ні, це сказав лікар Раукар. Мої слова – що той мені повідомив, мовляв, не може згадати свого імені й частини. Чи в нього амнезія – я не в курсі.

Лікар Раукар стукнув пальцем по дну сигаретної пачки, вийняв сигарету й швидко припалив. Він був із добровольців. Зголосився на службу, щойно почалися бої. Ще коли листоноші носили повістки, з яких навіть не було зрозуміло, чи їх розсилає їхня армія, чи наша, новостворена, Раукар уже був на фронті. Він записався звичайним рядовим, але через нестачу в армії медичних працівників його призначили в управління. У нашу бригаду він прибув на посаду бригадного лікаря. Ми навіть не уявляли, який він мав медичний фах. Та попри це з будь-якої нагоди смикали його за рукав – хоч кому болів зуб, хоч поперек схопило, чи пекло в сечовому каналі.

Лікар довгою цівкою випустив дим і поклав пачку на стіл.

– Я спілкувався з тим хлопцем і ось що можу сказати: по-перше, психологія і психіатрія – не моя царина.

– Лікарю, наскільки я знаю, ви гінеколог за фахом, тож у цій бригаді взагалі немає нікого, що було б із вашої царини, – засміявся бригадний Кватерник.

– Одначе ж, пане командире, в окопах частіше зустрінеш якусь манду, ніж у моїй приймальні.

Я був їм удячний за спроби розрядити ситуацію, але хотілося вже швидше закінчити цю розмову.

– Отже, як я сказав, це не моя царина, але одне я знаю достеменно. Майже завжди людина з амнезією не пам’ятає моменту, який викликав амнезію. Візьмімо за приклад автомобільну аварію. Останнє, що постраждалий пам’ятатиме, – точно не удар. Людина знатиме, що їхала в автомобілі, а далі – провал у пам’яті. Або, скажімо, згадаймо приклад шоку, викликаного…

– Згадаймо наш випадок, лікарю, – встряв Товариш Замполіт. – Хлопець каже, що сам-один вийшов проти танка, стріляв у нього, на що з танка відповіли вогнем, снаряд вибухнув неподалік, і він знепритомнів.

– Важко в це повірити. Практично неможливо, щоб він пам’ятав саму травму. Ймовірніше було б, якби він пам’ятав, як починався бій, може, навіть сам танк, але постріли й вибух… Я не впевнений.

Я вхопив з його столу пачку з сигаретами, не питаючи дозволу витяг одну й прикурив. Я був страшенно змучений нічною втечею, тому й подумав, що не мушу ні просити сигарету, ні питати дозволу закурити.

Не знаю, чи відчували вони ніяковість від того, що самі ніколи не бачили ворога ближче, ніж за півкілометра, але тоді мені хотілося, щоб відчували.

– Лікарю… Такий випадок неможливий чи радше неможливий? – спитав я.

Усі багатозначно подивилися на мене – і разом повернули голови до Раукара.

– Та бач, як я вже казав, це не моя…

– Не ваша царина, лікарю, я знаю. Та все ж ви говорите саме про цей випадок, і від вас чекають фахової думки. Якщо вже почали, то закінчуйте. Чи може бути, що той Безіменний каже правду?

– Може, звичайно, може.

– Чи існує, на ваш погляд, вагома підстава, щоб він у моїй присутності ножем порізав трьох своїх, звільнив мене й довів до розташування нашої бригади?

– Не бачу логіки.

– Нема логіки й у тому, що ми тримали той розвідувальний пост, який вчора втратили. Що нас там залишили цапами-відбувайлами без будь-якої тактичної потреби – і при цьому вас непокоїть минуле людини, що добре показала себе в бою. Вас хвилює, що вона не має на собі нашивок і ви не можете ідентифікувати його вимову. Тож я вам дещо скажу. З цього дня я також зніматиму всі знаки розрізнення перед виходом на завдання. А крім цього, потренуюся говорити так, як місцеві, щоб у разі потреби зійти і за нашого, і за їхнього. Може тоді я не муситиму більше тікати вночі крізь хащі.

Товариш Замполіт спробував повернути розмову до початку.

– Бачиш, у тому й проблема, що…

– У чому? Що під цим дахом маємо когось, хто ще вчора носив чужу форму, а сьогодні – нашу?

Замполіт посміхнувся, хоча в очах його світилося презирство. Я дивився прямо йому у вічі. Виникла незручна пауза. Тишу порушив Раукар:

– Я згоден, що логіки в цьому немає.

– Так, немає. Ви ж не питаєте, чи мусили Шиме й Бранкович полягти на лісопилці, а цікавитеся лише тим, чи не підіслали до нас того Безіменного, щоб він, як ніндзя, вночі повідтинав нам усім голови? Немає логіки в тому, що ви не обміркували його версію подій. Чоловік вистрелив у танк і влучив. Танк майже одночасно вистрелив у його бік. Який танк може швидко відповісти вогнем у той бік, звідки в нього влучили?

– М-84[5]. Він автоматично повертає гармату в напрямку ворожого влучання, – відповів Цероваць, який досі мовчав.

– Саме так, М-84. Чи є в нашій бригаді М-84?

Усі мовчки переглядалися й знизували плечима.

– Наскільки я знаю, є. Один. Дислокується у двісті першому, це вісімдесят кілометрів звідси, – знову промовив Цероваць.

Церо був авторитет. Його, начальника військової поліції, у штабі цінували за те, що його підлеглі не сиділи по тилах. Церові хлопці забезпечували варту, супроводжували командирів, навіть якщо їм просто вночі треба було вийти до машини по забуту торбу, здійснювали нічне патрулювання, охороняли гауптвахту, затримували п’яних вояків, які кривдили цивільних, провідували самотніх старих у селах, навіть виконували функції розстрільної команди для засуджених до страти злочинців. Фактично він командував і нами, і разом з його хлопцями ми виконували чимало завдань. У його голосі мені вчулася підтримка. Справді, якщо хтось із присутніх і став би на мій бік – я міг бути певен, що то Церо, який завжди захищав своїх.

Тому я повів далі:

– Отже, їхній бойовик стріляв по нашому М-84, заробив амнезію, за кілька годин пропішачив вісімдесят кілометрів по снігу і біля лісопилки потрапив у полон до своїх. Тут узагалі мало що скидається на логіку. Зате дійсно логічні припущення ви ігноруєте.

Раукар підвівся з-за столу, підійшов до груби й підкинув поліно. Здавалося, що він, як і я, хоче, аби ця розмова швидше скінчилася. Я майже відчував тягар