Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

По дорозі додому Віктор інколи заходив у гості до тітки Польки, де збиралися чоловік Польки Васєн і їхня дочка Любка, друг Васєна — одноногий Льончик, що наводив на вулицю страх своєю інвалідною машиною, батько Леки і зять Польки Андрій, дорослі сини Польки і Васєна — Толя і Сашко, дочка Ніна. Після цілоденної роботи по хазяйству вони збирались по суботах в Польчиній хаті і добряче «гуляли». Льонці, як інваліду війни совєцька влада видала квадратну, схожу на зубило інвалідну машину — «жабку», він першого ж дня щіткою пофарбував її в зелений колір, врізав зеленого змія й ганяв на тій машині, як навіжений, — від чого по всьому кутку з гвалтом і скавулінням розліталися кури й собаки. Баба Полька якось навіть напоїла його керосином, та діда ніщо не брало.

Незадовго Льончик відломив від «інвалідки» дверцята, й до самої зими так і ганяв на ній, прив'язавши двері вірьовками до даху. Семирічний Лека, чотирирічні Роман і Оленка якось цілу годину зачудовано споглядали, як три здоровенні бабери — баба Полька, баба Наталя і баба Дуся, кректячи, випихали ту інвалідну «жабку» з яру. Дід Льонька сидів за кермом п'янючий, мов чіп, та ще й мав звичку здивовано балушити оченята, і облизувати довгим язиком куточок рота, як вовк з мультфільму. Коли мокрі баби внадцяте випихали інвалідку на стежку, Льонька вперто вмикав замість першої передачі задню і «жабка» з завиваннями знову їхала назад до яру. Бабиська щосили впирались своїми ножищами і сповзали травою донизу, матюкаючи діда на чім світ стоїть.

Тож не дивно, що Лека, як «старший товариш», у суботу брав з собою Романа і Оленку і, наслідуючи дорослих, наливав з собою пляшку з компотом, закуску і якусь стару домбру, і потім всі йшли в берег «на галявку» і там також «випивали», закусювали і співали під домбру пісеньку «Два веселих гуся». Десь так незадовго по тому Марія зловила їх на куриві: саме йшла біля малинника, щоб підмалювати у хаті якусь призьбу — коли побачила, що з малини густо валить стовп диму. Глянула ближче — й мало не зомліла: чотирирічний синочок у компанії таких же малюків і Леки сидів, набундючившись від пихи, в малині (вже дорослий!) і смалив добру цигарку! Потім, вже в дорослі роки, Ром згадував, як мати в той день ганяла його по всій вулиці дубчиком.

Вовчик-Пістолет дивився на все те несхвально.

— Жвездик, — бувало, казав він малому Роману, — ти не тим в жизні займаєшся. Лека тебе не тому вчить, — і на цьому слові давав Леці потиличника, бо був на три роки старший. — Ану, дай Лекі в зуби!

Лека, розмазуючи соплі, ставав у боксерську позу і кричав:

— Тільки попробуй, Ром, я тебе наб'ю!

Малому Роману було трохи жалко Леку з його балалайкою, та й, крім того, безкомпромісне батьківське виховання вже накладало вето на безоглядні дитячі розваги та бійки — бо битися недобре. Проте Вовчик не переставав виховувати у малого Романа «характер». Саме Вовчику першого вересня батьки доручили вести малого Рома вперше до школи. Цей день малий назавжди запам'ятав ще з однієї події.

По обіді, коли Ром вже перевдягнувся зі святкового одягу, батько — Віктор Рудинський — забрав його з собою на великій вантажівці, й вони їхали через пришерхлі, ще серпневі поля, аж поки на небосхилі не забовваніли високі кургани. Тоді батько взяв круто ліворуч і виїхав на вузеньку польову дорогу, якою вони дісталися першого кургану, поки вантажівка не вперлася широким носом у схили. Батько взяв Романа за руку і мовчки дерся аж на саму гору, де вони сіли біля великого каменя й довго дивились на поля, ліси і ріки, на весь той неповторний краєвид, що знайомий кожному в Україні: і велич, і небо, і сонце, й буяння фарб, і відчуття безкінечного простору до самого небокраю. А тоді батько показав на кургани, що височіли навколо, і сказав малому Роману слова, які той запам'ятав назавжди:

— Бачиш, синку, отут лежать наші хлопці…

Бо то височіли впереміш скіфські й козацькі могили, і всього їх числом було дев'ять. Батько не сказав тоді, що двадцять три роки тому, коли йому, Віктору Рудинському, тільки-но виповнилося дев'ять років, йому показав ці кургани дядько Владик майже з тими самими словами. Дядьку Владику й Івану Рудинському, може, їх показав дід Гаврило, і так воно йшло до самого Конона, а тоді й далі і далі, в глибину віків — і ті ж самі слова Ром через тридцять років скаже на цьому самому місці своєму синові. Як і древню пісню, яку співав колись малому Віктору дід Іван після чарки і яку, в свою чергу, співав йому, Івану Рудинському, прадід замість колискової:

До схід сонця — тобто, затемно, до світанку. Але ж і — туди, де сходить сонце, до світла, до первозданості, чистого начала. До того світлого майбуття своєї землі, своїх дітей, заради якого віддавали свої життя могутні предки: великий Святослав, Наливайко, Хмель, Богун, Сірко…

Тож день першого вересня видався багатим на враження. Вранці, по дорозі в школу біля старезної стіни міського маслозаводу Вовчик показав Романові симпатичну струнку дівчинку — семикласницю, що вела за ручку такого ж малого, як Ром, чорнявого хлопчака, і сказав:

— Бач отого Чорного? Ану іди дай йому копняка!

Роман ще не знав, що Чорня, якого потім так і прозвуть у школі, стане одним із його кращих друзів, із тих, що насправді близькі духовно. Проте легка нотка такту, мабуть, уже тоді була присутня в характері, бо він підбіг і замість буцнути ногою, шарахнув малого по