Читати книгу - "Байки проти ночі"

Ніхто більше не заперечував. А я, сповнений гордощів від похвали й передчуття чогось незвичайного, підтяг ковдру до самого носа й завмер у напруженому чеканні.

А ще подумалося, що Ігор мав на увазі не тільки те, як я тримався під час недавнього ритуалу, яким випробовували всіх новеньких, але й що не дав Нонні пошити себе в дурні.

— Ну добре. Тоді слухайте, — почав Антон. — Один мужик, дуже багатий, приїхав на аукціон, щоб купити картину. Щоправда, він і сам не знав, яку саме хоче. І вирішив, що вибере ту, яка йому найбільше сподобається, навіть якщо вона намальована нікому не відомим художником. Його ця хрінь не ламала.

І ось на продаж було виставлено чергове полотно. На ньому зображена якась жінка, одягнена в усе чорне, а сама картина була в товстій різьбленій дерев’яній рамі й такою величезною, що зайняла би половину стіни в нашій палаті (тут всі ми мимовільно завертіли головами, прикидаючи, якою ж страшенно великою була ця картина). Мужику… ну, він був якийсь там лорд, здавалося, що жінка на картині дуже схожа на його покійну матір, яку він любив. І тому він купив її й наказав привезти до його замку.

Але дружині лорда полотно не сподобалося, вона хотіла, щоб він його викинув або продав. Вони навіть посварилися. Та коли дружина лорда зрозуміла, що не зможе настояти на своєму, то вмовила чоловіка хоча б не вішати цю картину на видному місці. Лорд трохи подумав і згодився розмістити її в спальні молодшої доньки («Ні фіга собі спальня», — буркнув хтось, найімовірніше, Тхорик). Потім настала ніч, і всі полягали спати.

Ніхто не підозрював, що жінка на картині могла ставати схожою на будь-кого з померлих родичів людей, які приходили на аукціони. Щоб її купили. А сама картина була намальована ще двісті років тому, і всі її колишні власники помирали страшною смертю. І от, коли настала рівно північ… (Тут наш оповідач стишив голос для більшого ефекту і, вдаючи, що йому необхідно терміново прочистити горло, витримав паузу кілька секунд.) І рівно опівночі картина, яку купив лорд і повісив у спальні своєї молодшої доньки, відкрилася… і з неї вийшла та сама жінка в чорному. Вона любила пити людську кров, просто жити без неї не могла. З того часу, коли вона вбила колишніх власників картини і знову потрапила на аукціон, минуло багато років, і жінка була дуже голодною. Майже цілий день вона спостерігала з картини за всім, що відбувалося, а тепер нарешті дочекалася, коли дочка лорда залишилася сама. Вона перегризла дівчинці горло й випила всю її кров. Потому жінка в чорному знову сховалася в картину. Уже двісті років вона жила в ній і була здатна жити вічно, аби їй вистачило людської крові, і ніхто не здогадався знищити картину. Коли настав ранок…

Ця історія про Жінку в чорному стала для мене першою з безлічі подібних вечірніх байок Після Того Як Гасять Світло, які я почув у «Супутнику» іншими вечорами, а потім — подорожуючи по лікарнях і піонерських таборах у наступні роки. Між нами, вона була не такою вже й хорошою. Але стала першою — ось що робило її особливою. Я тихо лежав у своєму ліжку, обкутаний темрявою, не сміючи навіть ворухнутися, і з благоговінням ловив кожне слово. Це був момент осяяння, великого відкриття, неначе в моїй голові раптово відчинилися навстіж якісь потаємні двері, що немов би тільки й чекали, аби до них підібрали правильного ключа. Вони вели в чудовий, зачарований світ, де водяться справжні чудовиська — набагато страшніші за тих, що живуть у книжкових казках і жеруть тільки неслухняних дітей.

— …А картину вони спалили, — закінчив Антон.

Начебто та сама казка й не зовсім та. Далеко не та.

— Спасибі, — сказав я, не знаючи, як ще висловити свою вдячність. Адже цю історію розповіли насамперед для мене.

Потім Ігор з Андрієм разом повідали про чортову пляшку й Червону пляму.

Їхні історії були побудовані на кшталт Жінки в чорному, втім, як і всі ті історії — простий сюжет, жодних зайвих деталей, часто без імен дійових осіб — у цьому й полягала їхня особлива привабливість. Ніхто не говорив: «Гей, зачекайте! Що означає — картина відкрилася?» Або «Якого чорта вони (він, вона, воно) це роблять?». Ми були дітьми, і кожен сам домислював свій варіант неповторної Історії. Може, тому вони й набували такої великої, майже магічно притягальної сили. Сили нашої власної уяви.

У ті часи, замішені на атеїзмі, ще не видавали романів жахів, а фільми на кшталт «Вія» з’являлися не частіше за комету Галлея. Тоді нас зачаровували вечірні розповіді, коли в кімнаті гасло світло, а в небі мерехтливим бісером висипали зірки. То був усний дитячий фольклор, темна квінтесенція дитячих мрій. Його магнетизм відчув на собі кожен, хто хоч раз був дитиною. І багато років потому дивне бажання повернутися назад — у ту дитячу постіль, щоб іще раз хоч на мить знову перетворитися на маленького слухача (а таке з часом трапляється все рідше), примушує невгомонного барабанщика всередині збитися з ритму і зробити на два удари більше навіть у тих із нас, у кого калькулятор давно замінив мізки, а «Майстер карт» — здатність мріяти.

Уже пізніше, коли я прочитав безліч книг, то зрозумів, що більшість з тих історій виявилися вільним переказом відомих творів Герберта Уеллса, Гоголя й Артура Конан-Дойля, Хорхе Лyica Борхеса і Рея Бредбері. Це раптове впізнавання завжди викликало в мене особливу радість, неначе зустріч зі старим другом.

Голоси з того далекого осіннього вечора, коли я, семирічний хлопчисько з постійно застудженим горлом, відкрив для себе новий світ, химерною перекрученою від часу луною звучать у мені й нині.

Гей, Ренате… гей…