Читати книгу - "Війна світів"

Якусь хвилину всі мовчали. Нарешті Філбі порушив тишу, вилаявшись півголосом. Психолог, очунявши від подиву, зазирнув під стіл. Мандрівник у Часі вибухнув веселим сміхом.

— Ну й як? — кивнув він Психологові, підійшов до каміна, взяв з полички тютюн і, обернувшись до нас спиною, став набивати люльку.

Ми перезирнулися.

— Слухайте, — сказав Лікар, — ви це серйозно? Ви таки й справді думаєте, що машина мандрує собі десь у Часі?

— Авжеж, — відповів Мандрівник, нахиляючись до вогню, щоб від скіпки розпалити люльку. — Скажу більше, — він глянув просто в обличчя Психологові, який у збентеженні забув обрізати кінчик сигари й даремно силкувався розкурити її, - скажу більше: там, — він хитнув головою в напрямі лабораторії, - у мене стоїть майже закінчена велика машина, і, коли вона буде зовсім готова, я й сам вирушу в таку подорож.

— Ви хочете сказати, що ваша модель мандрує десь у майбутньому? — спитав Філбі.

— У майбутньому чи в минулому, цього я ще точно не знаю.

По короткій паузі у Психолога сяйнула думка.

— Коли вже вона й подорожує десь, то лише в минулому, — сказав він.

— Чому в минулому? — зацікавився Мандрівник.

— Я вважаю, що машина не пересунулась у Просторі. Значить, подорожуючи тільки в Часі, вона мусила б бути тепер тут, бо разом із нею посувається вперед і самий Час.

— Але, якби вона була в минулому, ми побачили б її, коли входили в цю кімнату, й сьогодні, і минулого четверга, і в четвер два тижні тому, і так далі, - заперечив я.

— Зауваження слушні, - прибравши безстороннього вигляду і повертаючись до Мандрівника, сказав Провінційний Мер.

— Анітрохи, — відповів той. — Подумайте лишень, — звернувся він до Психолога, — і ви легко це з’ясуєте. Це ж просто зображення поза межами свідомості, так що наші чуття не можуть його вловити.

— Звичайно, — погодився Психолог. — Це дуже просте питання з погляду психології, - запевнив він нас, — і мені слід було б цього не забувати. Воно досить легке для розуміння й чудово підтверджує цей парадокс. Ми не можемо бачити окремих моментів руху колеса в веретені або льоту кулі в повітрі. Якщо машина пересувається в Часі із швидкістю в п’ятдесят чи сто разів більшою, ніж пересуваємось ми, якщо вона за секунду проходить стільки Часу, скільки ми за хвилину, то й враження від її руху дорівнюватиме одній п’ятдесятій чи одній сотій частині враження, яке вона справила б на нас, коли б не пересувалася в Часі. Це досить легко зрозуміти. Ось бачите? — засміявся він, проводячи рукою по тому місцю, де стояла машина.

Кілька хвилин ми просиділи мовчки, не спускаючи очей з порожнього стола. Мовчанку порушив Мандрівник, запитавши, що думаємо ми про це все.

— Тепер, увечері, воно скидається на правду, — сказав Лікар, — але зачекаймо до завтра. Вранці завжди краще думається.

— Може, вам цікаво подивитись на саму Машину Часу? — спитав Мандрівник. За цими словами він узяв лампу й повів нас довгим коридором, де завжди стояв протяг, до лабораторії. Я виразно пригадую, як мерехтіло світло лампи, якою широкою та чудернацькою здавалась тінь од його голови, як танцювали на стіні наші силуети, як ми йшли слідом за ним, дивуючись і все ще не вірячи, і як у лабораторії ми побачили збільшену копію того маленького апарата, що недавно зник у нас з очей. Одні частини Машини зроблені були з нікелю, інші зі слонової кості, деякі, безперечно, вирізьблено або випиляно з гірського кришталю. Прилад стояв майже готовий; лише якісь криві кришталеві прути лежали незакінчені на лаві біля кількох креслень. Я взяв один із них, щоб краще роздивитися. Здавалося, вони були з кварцу.

— Слухайте, ви таки серйозно? — вагався Лікар. — А може, це звичайний жарт, на зразок отого привиду, що його ви показували нам минулого Різдва?

— На цій Машині я збираюся дослідити Час, — відповів Мандрівник, підіймаючи лампу високо над головою. — Зрозуміли? Я ніколи в житті не був серйозніший, ніж оце зараз.

Ніхто з нас не знав, як поставитись до його слів. Кинувши оком з-за плечей Лікаря, я зустрівся поглядом з Філбі, і він промовисто підморгнув до мене.

Мені здається, тоді ніхто з нас не вірив у Машину Часу. Річ у тому, що Мандрівник у Часі був занадто розумна людина, щоб йому можна було вірити беззастережно. Ви ніколи не сказали б, що добре його знаєте. За його удаваною щирістю завжди відчувалося щось недомовлене, щось приховане. Якби ту модель нам показував і давав до неї пояснення — нехай і словами Мандрівника — Філбі, недовір’я в нас було б куди менше. Ми розуміли б мотиви, що керують ним. Та й перший-ліпший різник зрозумів би Філбі. Але Мандрівникова вдача мала надто багато незвичайних рис, щоб на нього ми могли покластися. Те, що вславило б іншу — не таку тямущу — людину, сприймалося від нього тільки як фокус. Величезна помилка — робити будь-що з видимою легкістю. Серйозні люди, що з повагою ставились до Мандрівника,