Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

асистувала — сиділа у принесеному спеціально з тераси зручному кріслі й гралася з мавпочкою або з Чорнушкою, Марією де ля Люз, донечкою її чорної невільниці, а я наказував дівчатам прибирати щоразу нові пози. «Мушу намалювати одну святу для олтаря під Сараґосою, — казав я, — то оця саме годиться! Нехай побожні поклоняються гріховним!» Вона дивилася на мене через плече і сміялась, — я відчував вухом її подих, — коли рука ходила особливо швидко і на раз-два на аркуші з’являлася маленька фігурка, що куйовдить чорне волосся, або тримає нічний горщик, або замітає підлогу. «Я могла би все життя замітати підлогу, — писала вона мені, — це цікавіше, ніж бути собою». Але сама вона ніколи не позувала для мене ні з мітлою, ні з нічним горщиком. Іноді вона наполягала, щоб я переспав з однією із дівчат. Писала: «Ґойє, розслабся». Мені не хотілось. Мабуть, вона вважала це невдячністю, дулася. Врешті-решт, посилала їх до бідного братика Базиліо, він ніколи не перебирав харчами й завжди користався. Ех, що ж це був за дармоїд: такий ніби сиротина, дурнуватий нікчема, який падав із подарованого герцогинею мула, але зі своїми справами впоратись умів. Колись він гупнувся з того мула в рів, вимазався в багнюці, як чортзна-що, весь кортеж зупинився і всі регочуть із братчика, який видряпується на дорогу, сповзає, знову видряпується, і вже герцогиня зістрибує з коня, вже летить у білій сукні, вже йому руку подає, вже обціловує його, вся брудниться й носить ці плями на білій сукні й червоній стрічці, як ордени, і промовляє до них усіх: «Він один мене розуміє, я від початку знала, що він один має таку ж душу, як моя». Ну, тому він і заростав жирком, і користувався ними, потвора, хай йому грець, мені для нього нічого не жаль. Не моїм користувався, не мої він їв ласощі. А Лузито? Це був красунчик, хлопець як мрія, кучерявий, чарівний, із вогником в очах, вона називала його своїм найулюбленішим синочком, він носив за нею парфуми та сорбети. Або Ля Беата, втілений монстр, стара дуенья, яка всюди бачила диявола, засушена, з білим обличчям, немовби посипаним білою пудрою, ходячий артритний труп, що дріботить крочками попід сукнею, наче повільна заводна іграшка.

Я рисував її карикатури, Альбі вони подобались. Я навіть дві намалював — на одній Чорнушка та Лузито тягнуть Ля Беату за шлейф сукні, а вона шкіриться, мов розлючена капуцинка, на другій вона відганяє розп’яттям Альбу, яка намагається пофарбувати їй губи. «Ходи, ходи, — сміялася вона, — помалюємо отой твій скелетик, щоб він подобався іншим трупакам, як дійде до діла!»

А я? А що ж я? Я був доповненням, був придворним, був її любим Глухарем, так само, як Лузито був Синочком, Ля Беата — Смертонькою, дон Базиліо — Затинакою, Марія де ля Люз — Чорнушкою. Ми були її збираниною покидьків, відходів, калік. Вона мала черепаху без однієї ноги й мавпочку без хвоста. «Мій дідусь, який мене виховував, — написала вона мені колись, — дванадцятий князь Альба, мав клишоногого карлика Беніто, що завжди ходив перед ним із приколотими до кволих, кривих грудей усіма орденами свого пана. Це раз і назавжди навчило мене нехтувати багатством і почестями». А яку вона при цьому енергійну крапку поставила! Така крапка є сама собою витвором. Нічого дивного, що вона саме нам відписала усе своє майно — чверть Іспанії. Ну, може, і не чверть. І, може, не все, але чимало. Вона була останньою герцогинею Альба — чоловік прийняв її прізвище, щоб не занепав рід, але сам помер і дитину не змайстрував. Не надто працьовитий, так би мовити. Все пішло на якихось там Стюартів, ніхто з цього фільварку чудес не дістав ані гроша, крім мене — але я не для себе просив. Я попросив для Хав’єра, який тоді був іще найкращим видовищем у Мадриді.

розповідає Хав’єр

Що старішим він був, то більше любив розповідати про колишні подвиги. Він лихословив так, що аж у куточках рота з’являлася біла піна. І з якими подробицями! Після стількох років він не пам’ятав навіть половини своїх картин, але декламував ім’я кожної дівчини, яку здибав тут чи там, точно відтворював найбільш паскудні анекдоти, мабуть, про кожне тіло, з яким він коли-небудь мав, так би мовити, контакт. Але ніколи не сказав прямо, що герцогиня допустила його до себе ближче, ніж це дозволяло її походження й незліченні титули — герцогині, маркізи, графині та баронеси, які впадали в неї з усіх гілок генеалогічного древа, як поєднані в одну течію притоки річки. А також, уживаючи його мову, він жодного разу не сказав, чи вона йому дала.

Я знаю, що в палаці Альба висів і далі, вочевидь, висить її офіційний портрет у білій сукні, з червоними бантом і поясом — але мало хто знає, що в домі її батька всі ці роки висів інший портрет, що відповідає цьому, як форма відповідає литву — чорний. Довгий випрямлений палець показує на пісок, де щось написано, а потім напис замальовано. Якщо поглянути на світло, то тут і там видно приховані під замальованим контури літер: solo Goya[6].

Він був глухий і самотній. Самотній, бо глухий. Вона ж любила все знедолене, недосконале, хворе: божевільних і невдах, потвор і калік. Чи могла вона не долучити глухого художника до своєї колекції живих курйозів? А він, що відзначав галочкою в записнику, отриманому від мамусі, наступні прізвища можновладців Іспанії, — чи міг він не закохатись у герцогиню, всі титули якої годі вмістити на одному аркуші паперу?

розповідає Франсиско

Мені вісімдесят років, і кожен рік мене все менше поєднує з моїм життям, бо я щоразу менше його пам’ятаю — думаю, що коли вмиратиму, зостанеться лише одна тоненька ниточка, яку легко порвати найменшим рухом. Я не пам’ятаю стількох речей! Облич моїх батьків. Облич моїх дітей — правду кажучи, я навіть Хав’єрове обличчя ледь пам’ятаю і коли хочу його собі пригадати, то дивлюся на рисунок, який набазграв перед самим від’їздом із Мадрида. Але це