Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

– Петлюра, «з огляду на позиції країн Антанти та внутрішні фактори», виразно еволюціонував від націонал-соціалізму в бік поміркованих, лояльних до нього есефів,

– плани відсторонення соціалістів від влади та зміни політичного курсу у Петлюри і провідних діячів УПСФ «визрівали з кінця 1919 р.» і «були реалізовані у травні 1920 р. у вигляді есефівського уряду».[20]

За чотири роки до виходу документальної збірки «Директорія, Рада Народних Міністрів У HP» наукова, та й не тільки, громадськість, принаймні та її частина, яка не гребує знайомитися з результатами досліджень колег, була поінформована про те, що:

– Директорія, на відміну від своїх попередників – Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державотворення,

– політичні партії, які її утворили, не мали спільної програми національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади – від радянської системи до традиційно-парламентської моделі,

– реалізація «трудового принципу» виявилася «важкоздійсненною»,

– «у серпні 1919 р. Директорія УHP (власне – Петлюра, оскільки на той час Директорії як «колективного органу управління» вже не існувало. – Д. Я.) остаточно визначилася, що в основі державного будівництва має лежати принцип парламентаризму <…>, але проголошення нею того чи іншого принципу слід розглядати лише як декларацію намірів, оскільки жоден з них внаслідок воєнно-політичних обставин так і не втілився в життя»,

– і, нарешті, «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві. Згадані фактори <…> мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України».[21]

Упродовж останніх 15 років українська історіографія не змогла виробити цілісної несуперечливої концепції виникнення та розвитку так званої Української Народної Республіки (грудень 1918 – листопад 1920 p.), визначити її характер, правові підвалини існування та причини, які призвели до її занепаду.

Щоб здійснити спробу створити таку концепцію, доведеться пригадати історію країни після розгону Української Центральної Ради, скасування УНР, проголошення Української Держави на чолі з Павлом Скоропадським. Пригадати, власне, не одну історію, а декілька. Саме їх «сходження» або «розходження» в часі та просторі, як на нашу скромну думку, і творять Історію як таку.

Після підписання ганебного, зрадницького Берестейського миру, після безславної смерті УЦР, після окупації більшої частини її німецькими та австрійськими військами, після проголошення нової, Української Держави перед провідниками збанкрутілого націонал-соціалістичного руху постала дилема політичного вибору. Головне питання: як ставитися до нового національного, але зовсім не соціалістичного режиму, опертого на німецькі та австрійські багнети? Теоретично варіантів було декілька.

Варіант перший. Підтримати новопроголошену державу та її провід. На користь цього вибору говорили формально проголошений і фактично реалізований національний характер цієї Української держави та її провідника. Адже саме завдяки зусиллям націонал-соціалістичного проводу УНР колишні супротивники по війні, тобто австрійці та німці, окупували всю територію УНР.

Варіант другий. Стати в «м'яку» опозицію до гетьманського режиму, критикуючи його, скажімо, за недостатньо радикальну політику в соціальному, наприклад, питанні. Власне, напрям критики в цьому випадку особливого значення не мав – головне в таких випадках, а особливо в умовах війни, робити акцент на слові «м'яка», а не на слові «опозиція».

Варіант третій. Обрати курс на «жорстку» опозицію режимові, критикуючи його несамостійність, залежність від окупаційних військ тощо. Цей варіант не міг бути практично реалізований тому, що саме націонал-соціалісти УНР і запросили німецькі та австрійські війська.

Варіант четвертий. Проголосити радикальний, опозиційний курс із метою скинути новий політичний режим. Такий курс мав базуватися не інакше як на ультрасоціалістичних, радикально «антибуржуазних», антиросійських (але не антибільшовицьких) гаслах. У цьому і тільки в цьому випадку відкривалась можливість бодай тимчасового політичного та військового союзу з ленінським режимом, без допомоги якого розгорнути скільки-небудь активну антигетьманську діяльність було неможливо.

Перший місяць після розгону УЦР провідні її політичні сили – Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і їхні лідери ознак життя не подавали – спостерігали за тим, куди подує новий вітер. Як свідчать усі відомі дослідження, лише 21 травня другорядні за політичною вагою представники Української партії самостійників-соціалістів (УПСС), соціалістів-федералістів (УПСФ), трудової партії (УТП) та хліборобів-демократів (УХДП), а також об'єднаної Ради залізниць України та Головної ради Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки несміливо проголосили утворення так званого Українського Національно-Державного Союзу (УНДС).

Говорячи про українські політичні партії тієї доби, треба взяти до уваги наступні міркування. За найоптимістичнішими підрахунками, усі вони станом на листопад 1918 р. формально могли нараховувати в своїх лавах не більше 10 тис. зареєстрованих членів, у т. ч. УПСР – до 5 тис, УСДРП – до 3,5 тис. Характерними рисами цих «гуртків за інтересами» були: низький ступінь організованості, відсутність власне партійного апарату, незначний вплив на політичних симпатиків та інших людей. Усі інші «фактично мало були поширені дисциплінованим членством поза інтелігентські гурти»[22]. Як справедливо зауважив один із дослідників, з усіх національних організацій соціал-демократичної партії в дореволюційній Росії Українська соціал-демократична робітнича партія мала