Читати книгу - "Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко"

Після сніданку усе йшло, як завжди: готували сироп, разом з Каспаром наповнювали розливальниці, годували комах.

Та для Йоганна ніби продовжувалась ота страшна ніч. Стукало в скроні, гарячково стрибали думки.

Що робити?

Уночі першою думкою було: тікати! Тікати негайно, куди завгодно — світ за очі.

Але вони ж не дурники, щоб так просто було від них утекти! На цей випадок, певна річ, давно вже все передбачено.

І враз уявилося, вималювалося обличчя Данкенбауера. Дивно: Фріц теж — і раніше за Штіллера — запитував: “Ти — німець? Ти справжній німець?” І коли Кюммель попросив пояснити, що таке справжній німець, відповів, як здалося тоді, надто вже просто та ще й зарозумілим тоном: “Справжній німець ніколи не зрадить свій народ”. А далі ще й розтлумачив: народ — це всі, хто створює матеріальні цінності: робітники, селяни і та інтелігенція, яка їм служить.

А хіба він, Йоганн, зрадив свій народ?

Гіммельштадт…

Гарний, кажуть…

За цими думками і день минув.

Наступний ранок видався сонячний. Ще з досвітку над дахами зі свистом шугали американські реактивні літаки, забиралися все вище й вище, тягнучи за собою білі смуги.

— Чудесна погода! Чудесна, — раз у раз повторював Штіллер, потираючи руки. — Саме така, як треба!

Йоганн поглядав то на хазяїна, то на дверцята сейфа в правому кутку кабінету. Штіллер не відпускав його від себе ні на крок. Комах вони нагодували зарані і зараз ті відпочивали перед польотом.

— Ну, почнемо? — Штіллер відімкнув замки сейфа, відчинив важкі дверцята. За ними виднівся пульт з численними рубильниками, кнопками й тумблерами. — З богом!

Штіллер рвучко ввімкнув найбільший рубильник, крутнув праворуч тумблер під ним.

— А зараз — хутко до залу!

Залом котилося гудіння і дзижчання. В усі оті численні вулики ніби хтось війнув ядучим димом: у скляних боксах метушилися, роїлися, билися об стінки міріади довгастих золотавих комах.

— Чудесно! — вигукнув Штіллер, обнімаючи Каспара. — Все йде, як по писаному!

А гудіння тим часом наростало, ставало заглушливим. В ньому коливалася металева, свердляча нота. Аж зуби ломило від того верещання, що наростало, вібруючи. Все вище, вище тоном, і — раптова тиша.

Штіллер натиснув на одну з кнопок невеликого настінного пульта. Зал сповнили шелест, ляскання, різке клацання. То відчинялися, сповзали набік слизькі капронові дашки боксів. Мить — і з кожного будиночка, немов довгі мерехтливі язики жовтого полум’я, потяглися у прозорий розтруб золотаві рої комах.

— Полетіли!.. Летять!.. — захлинався Штіллер. Йоганн глянув на нього і не впізнав: волосся скуйовджене, на запалих блідих щоках — плямистий рум’янець.

— Ось воно, мов золото! — шепотів він, бризкаючи слиною. — Яка краса!..

Йоганна аж занудило. Вперше за два дні не жах, а відразу відчув він до свого веснянкуватого, миршавенького хазяїна.

Пальці мимохіть стислися, нігті вп’ялися в долоню.

— На вітер! На вільний вітер! — Штіллер аж стрибав. — Летімо! Будьмо, як вони!

Над садом у сонячному просторі ясно мерехтіла золотава смуга. Починалася вона із квадратного отвору, що яснів у вікні даху, тяглася, рівнесенька, ніби вивірена лінійкою, над верховіттям яблунь і десь там, над полем, танула, губилася в гарячій синяві. Мухи летіли швидко. Ось уже над головою порідшала, розтанула смуга, ось уже й над садом її нема. Зате над полем далеко витяглася довга стрічка з розпливчастими, розмитими кінцями.

Була вона така мирна, така сонячно-золота, що на мить хлопцеві здалося: не було тієї страшної ночі, все добре, вім-вім запилюватимуть сади…

— Ану, зараз ми їх зупинимо. — Перестрибуючи через кілька східців, Штіллер вискочив на ганок, зайшов у будинок.

Смуга віддалялася й віддалялася. І зненацька — де й поділася ота чіткість. Лінії викривилися, і вже не стрічка, а сяюча золотава хмарка клубочилася над серпневим полем.

“Над полем… — майнула думка. — Поки що над полем… А післязавтра, двадцятого…”

Золотий прямовисний дощ ринув із хмарки. На поле… А післязавтра…

Хлопцеві стало холодно. Під палючим полудневим сонцем він зіщулився, мерзлякувато пересмикнув плечима.

Гіммельштадт…

Ніколи він не бачив цього міста. Іскристим золотавим дощиком на нього післязавтра спуститься смерть.

“Ну й що? Ну й що? — знову заметушилася послужлива думка. — Подумаєш, Гіммельштадт… Вигадав!..”

“Але ж це — Німеччина… Я — німець…” “Ну й що? Ну й що? Ти — німець, і ти — чужий. І всі, всі поміж собою чужі. Кожен умиратиме сам!”.

Кожен… сам…

Йоганн безсило сів на садову лаву, в знемозі відкинувся на спинку.

Що ж, вірно, він навіть книжку колись читав. Так вона й називалася: “Кожен… умиратиме…”

Хмарка знову знялася, витяглася в чітку смугу, полетіла назад.

Роздягнувся, ліг…

За розчиненим вікном у темряві хлюпотів дощик. Пахло мокрою травою, грибами. Спати, як і вчора, і позавчора, не хотілося зовсім. Повіки терпли, злипалися, а сну не було. Вуха досі