Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

У відповідь мені прозвучало:

— Міна надсповільненої дії, чи не так? Це схоже на процес старіння…

— Але бути схожим ще не значить: бути причиною.

Я переводив погляд з Артура Кіндратовича на КД, щоб визначити, хто з них що говорить.

— Уже встигли весь інститут залучити до цієї роботи?

Мої зуби наче зав’язли в липучих цукерках.

— Не бентежтеся. Це неминуче. Коли керівник роботи стає керівником інституту…

— Навіть коли його обсіли муки докори…

— Незважаючи на шалений опір інших зацікавлених осіб…

Я більше не намагався розрізняти, кому з них належить та чи інша фраза. Я говорив з ним, як з однією істотою, певно, це так і було. КД, який тільки умовно можна назвати автоматом, став носієм частини “я” свого двійника. І після смерті Артура Кіндратовича він понесе далі його пам’ять, його логіку, продовжуючи розпочаті ним справи, стане консультантом багатьох наукових робіт. Він залишиться серед людей як модель мозку вченого, інколи поступаючись оригіналу, але багато в чому перевершуючи його. І завдяки КД не розчиняться, не загубляться для людей ні пам’ять, ні специфіка мислення, ні задуми вченого. Навпаки, вони будуть постійно доповнюватися, збагачуватися новим досвідом.

— А ви промацали магнітні властивості ланок ДНК? — запитав Артур Кіндратович.

КД в цей час посилено розмірковував, розглядаючи фотоаркуші і читаючи формули своїми складними фотоелементними пристроями, що були схожими на очі бабки.

Перш ніж я встиг відповісти Артуру Кіндратовичу, КД додав до його запитання-пропозиції своє:

— Спробуйте простежити за випромінюванням ДНК в різних ділянках спектра. Атомний рівень досліджень — ось що вам потрібно.

— Взагалі не соромтесь, — сказав Артур Кіндратович. — Залучайте до своєї роботи ті лабораторії, які знадобляться.

Його ласкаві спокійні очі випромінювали впевнену силу. І мені хотілося забути, що його дні полічені, що хвороба невідворотно руйнує його сухорляве і все ще струнке тіло спортсмена. Він глянув на КД, сказав, звертаючись чи то до нього, чи то до мене:

— Що ж, пам’яті, яка зберігається в генах, було досить, щоб життя виду вважалося безперервно продовженим у потомстві. Мурашки або навіть собаки одержували від предків всі їхні найістотніші якості. Та ось з’явилася людина, виникла особа. Чи спроможні гени зберегти і передати її суть, хоча б мільйонну частку її складної пам’яті? У людини спадковість часто працює вхолосту — передає неістотні ознаки, втрачаючи істотні. Мабуть, якби людина могла виникнути не у вигляді мавпи, а зразу ж настільки складною, як тепер, з розвинутими асоціативними ділянками мозку, то вона повинна була б мати іншу тривалість життя й іншу передачу пам’яті.

КД блимнув “оком”, пустив по столу різноколірні полиски — це правило йому за посмішку, мовив:

— Отже, саме ви стали, так би мовити, “рукою природи”.

Він підбадьорював мене. А я думав, що коли наша робота буде успішною, то кібернетичні двійники знадобляться лише як помічники, а не як заступники. Я не мав сумніву, що і КД розуміє це, та від шанолюбства, як і від багатьох інших людських вад, він забезпечений природним імунітетом.

Зелені і сині змійки танцювали на екрані, то сплітаючись у клубки, то розбігаючись. Вони розпиналися на хрестиках поділок, застигали на місці, тремтячи хвостиками, зникали, вмить або поступово розчиняючись.

Вістря самописців виводили на стрічках звивисті лінії, неначе спотикаючись, малювали зубці. Люди читали код нуклеїнових кислот різними мовами: випромінюванням, хімічними реакціями, магнітними властивостями… Щоразу, коли переді мною проходили ці “тексти”, побачені за допомогою приладів, мене охоплювало дивне почуття. В ньому була гордість, що підносила на своїх тендітних крилах: ось в які таємниці ми вже можемо проникати; зарозумілість, без якої людина не стала б людиною: чи таке я ще зможу! — й непевність: прилади створені нами, а те, що ми читаємо, — природою. Чи однозначний текст? Чи не читаємо ми в ньому того, чого там немає?

Побоювання я тамував доводами логіки: коли б ми читали неправильно, то нам на це вказали б досліди, вся практична робота. Так вагаючись і сперечаючись з собою, я приходив у стан, який називають натхненням. Я вслухався в особливу напівтишу лабораторії, як у гру симфонічного оркестру. Ось протягло загули центрифуги, наче краплі води з танучих бурульок почали падати звуки біометронома, тоненько відгукнулися в обережних руках скляні пробірки, і, мов різкі акорди, заклацали авторегулятори.

Дзвінок телефону я сприйняв як сторонній звук, як чийсь кашель у принишклому залі. Викликали мене.

Я взяв трубку і почув хрипкий голос директора Обчислювального центру:

— Негайно приїжджайте.

За кілька хвилин я вже щодуху мчав східцями і коридорами Обчислювального. Та ось вільний простір скінчився. Далі коридори були завалені рулонами пластмасових стрічок. Звідкілясь долинав рівномірний шерех, немов морські хвилі перемивали камінці. Я знав: це готують магнітні стрічки.

Директора я побачив у другому залі. Довготелесий, кістлявий, він то перегинався і дивився у віконце, де безперервно пливла стрічка із записами — від однієї машини до іншої, — то підходив до столів і переглядав розрахунки. При цьому він кумедно відкопилював губи і щось наспівував.

Він помітив мене тільки тоді, коли я дуже близько підійшов до нього.

— Бачили, що діється в коридорах? — запитав він. — Це все ваша інформація.

— Ви мене викликали, щоб показати, як ми вас експлуатуємо?

— Вихідні дані не відповідають тому, що ви пропонували, — відповів він. — Або помилка, або… Ось подивіться самі.

Те, що видавали машини, було схоже на марення біолога, в якого температура перейшла за сорок градусів і все в голові переплуталось.

Я зажадав вхідні дані. І зразу побачив — у слові “кальцій” хтось пропустив дві літери і вийшло “калій”. Я стримував роздратування, скручуючи його в собі, як сталеву пружину — виток на виток.