Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

— Справді? — байдуже спитав полковник, зрізаючи кінчик сиґари маленьким ножичком з перлямутровим держаком.

— Слухайте, Честере, чи ви чули, що Мебі Еванз мала величезний успіх?

— Слово чести, Ольго, мені це незрозуміло. Адже вона так погано складена…

— Еге, якось увечорі, коли їхня трупа виступала в Канзасі, він п’яний як земля виголосив промову…

— Вона не може співати…

— Сердешний хлопець ніколи не витримує в яскравому освітленні…

— А вона ж зовсім погано складена…

— Виголосити промову, що пристала б тільки Бобові Інґерсолеві…

— Любий дідуганчик… Я знав його колись давно в Чікаґо…

— Що ви кажете, — мовив полковник обережно тримаючи запаленого сірничка біля кінчика сиґари…

— Сліпуче спалахнула блискавка, і вогнена куля вскочила в одне вікно, а вискочила в друге.

— А його… вбило? — Полковник пустив угору блакитне пасмо диму.

— Що ви кажете? Боба Інґерсоля вбила блискавка? — верескнула Ольга. — Так йому й треба за його жахливий атеїзм?

— Ні, не зовсім. Але це примусило його зрозуміти чимало дечого важливого в житті, а тепер він пристав до методистської церкви.

— Дивно, що так багато акторів стає проповідниками.

— Бо інакше їм не щастить виступати перед публікою, — прорипів чоловік з діямантовою шпонькою.

Обидва льокаї, прислухаючися до розмов, поралися за дверима.

— Tas de sacrés cóchons… sporca madonna! — просичав старий. Еміль знизав плечима. — А ця чорнява весь час тобі бісики пускає… — схилившися до Еміля, він моргнув. — Може й підхопиш щастя?

— Не хочу я ні їх, ні брудних їхніх хороб.

Старший льокай ляснув себе по клубах.

— Ні до чого теперішня молодь… Коли я був молодий, то не ловив ґав.

— Вони навіть і не дивляться на нас, — крізь зуби мовив Еміль. — Вважають за якусь машину в лівреї.

— Почекай-но трохи. Згодом чимало ще узнаєш.

Відчинилися двері. Обидва поштиво вклонилися діямантовій шпонці. Хтось намалював олівцем пару жіночих литок йому на маніжці. На щоках йому горіли червоні плями. Нижнє повіко на одному оці обвисло надаючи його довгастому, худому обличчю якогось кумедного, оторопілого вигляду.

— Марку, де ви у біса? — мурмотів він. — Нам нема чого пити… Принесіть дві кварти Атлантійського океану.

— De suite, monsieur… — Старий льокай уклонився. — Емілю, скажи Августові! Immediatement et bein frappé.

Поспішаючи вниз коридором, Еміль учув спів.

«О, якби той океан

Був лише самий шампан,

Хмільні хви-и-и…»

Місяцевидий і пляшконосий узявшися попід руки, хитаючись верталися з убиральні й плуталися поміж пальм у передпокою.

— Мене нудить через цих чортових дурнів.

— Еге, сер, це не ті вечері з шампаном, що бували в нас у Фріско в давні дні.

— О, то були славні дні!

— До речі? — місяцевидий спинився, зіпершися на стінку. — Голіоку, старий друже, чи ви читали оту чудову статтю про торгівлю ґумою, що я умістив у сьогодняшній газеті? Капіталісти погризуть її… немов миші…

— А що ви знаєте про ґуму? Ця справа нічого не дасть доброго.

— Ось заждіть-но й побачите Голіоку, старий друже, а то можете втратити щасливу нагоду… П’яний чи тверезий, а дух грошей я чую… у повітрі.

— А чому ви самі не здобули їх? — червоне обличчя пляшконосого стало пурпуровим, і, зігнувшися, він вибух реготом.

— Бо я завжди хочу, щоб у моїх прибутках брали участь і приятелі, — поважно відповів той. — Гей, чоловіче, де тут окремий кабінет?

— Par ici, monsieur.

Повз них майнула червона гофрована сукня, маленьке овальне личко облямоване каштановими кучерями і, відкриті в посмішці перлові зубки.

— Фіфі Вотерз! — вигукнули всі. — Люба крихітко Фіфі, йди в мої обійми!

Вона стрибнула на стілець і стояла там тупцяючися. Шампан переливався через вінця її келеха.

— Веселого різдва!

— Щасливого нового року!

— Бажаю довгого віку!

Білявий юнак, що приїхав разом з Фіфі, заплітаючи ногами, танцював навколо столу, виспівуючи.

Ми були на базарі звірів

І дивились тварин і птахів.

Срібний місяць світив,

Павіян там сидів,

І розчісував жовте волосся.

— Гопля! — вигукнула Фіфі й розкудовчила сиве волосся тому, що з діямантовою шпонькою.

— Гопля! — вона стрибнула додолу й закрутилася по кімнаті, високо закидаючи ноги й збиваючи спідницю вище колін. Стрункі стегна й литки в блискучих чорних шовкових панчохах і червоних черевичках маяли перед обличчям чоловіків.

— Вона божевільна! — вигукнула леді в тіярі.

— Гопля! — Голіок стояв у дверях, насунувши циліндра на червону цибулину носа. Фіфі зикнула й збила йому циліндр з голови.

— Добре вцілила! — вигукнув хтось.

— На бога, ви вибили мені око!

Якусь мить вона дивилася на нього поширеними очима, а тоді вибухла слізьми, уткнувшись обличчям у маніжку з діямантовою шпонькою.

— Я не хочу, щоб мене, так ображали, — ридала вона.

— Протріть друге око?

— Дістаньте десь бинта!

— А справді, вона могла вибити йому око.

— Слухайте, офіціянте, покличте кеб!

— Де тут є лікар?

— Це справжнісіньке пекло, старий друже.

Пляшконосий, тулячи до ока слізьми й кривлею залитого носовичка, вийшов. Слідом за ним попхались у двері всі інші чоловіки й жінки. Останнім вийшов білявий юнак наспівуючи:

«Срібний місяць світив,

Павіян там сидів

І розчісував жовте волосся».

Фіфі Вотерз ридала, схилившися головою на стіл.

— Не плачте, Фіфі, — мовив полковник, що цілісінький вечір просидів на одному місці. — Ось маєте, це потішить вас.

Він посунув до неї через стіл келех з шампаном.

Висякавши носа, вона почала пити невеличкими ковтками.

— Галло, Роджерзе, як хлопець?

— Цілком добре, дякую… А мені, знаєте, надокучило. Цілісінький вечір з такими жахливими горланями…

— Я голодна.

— Тут, здасться, нічого не зосталось від вечері.

— Я не знала, що ви тут. А то слово чести прийшла б раніш.

— Справді? Як це гарно.

З полковникової сиґари впав попіл. Він звівся на ноги.

— Слухайте, Фіфі, я візьму кеб і ми поїдемо до парку.

Допивши шампан, вона радісно закивала головою.

— Що це? Вже чотири години!

— Ви маєте в що тепло зодягтися?

Фіфі знов кивнула.

— Чудово Фіфі… Ви молодець, — тютюнового кольору обличчя полковникове розплилося в посмішці. — Ну, ходімо.

Вона озирнулася задурено.

— Я ніби з кимсь приїхала?

— О, це байдуже.

У голлі вони наткнулися на білявого юнака, що спокійно блював у пожежне відро під штучною пальмою.

— О, не чіпайте його, — мовила Фіфі, відвертаючи носа.

— Байдуже, — обізвався полковник.

Еміль подав їм одяг. Рудоволоса дівчина пішла вже додому.

— Слухайте, юначе! — полковник махнув ціпком. — Покличте кеб. Тільки дивіться щоб був добрий кінь і тверезий візник.

— De suite, monsieur.

Небо над дахами й димарями було сапфірово-блакитне. Три чи чотири рази глибоко вдихнувши повітря, що пахтіло світанком, полковник кинув недокурок сиґари в рівчак.

— Мабуть ми поїдемо снідати до Клермонта. Я цілісіньку ніч нічого не їв. Цей гидкий солодкий шампан. Тьху!

Фіфі захихотіла.

Полковник оглянув копита коневі й погладив йому морду. Тоді