Читати книгу - "Карта днів"

Її очі спалахнули.

– Ненавиджу пляжі, – заявила Олівія. – Я ніколи не зможу там зняти свої дурні металеві боти, що псує всю забаву.

– Ми б могли прив’язати тебе до скелі біля краю води, – запропонувала Клер.

– Звучить чарівно, – буркнула Олівія, а потім схопила «Дивну Планету» з моїх колін та полетіла в куток. – Але я краще просто сяду на поїзд до Мансі, а ви тут грайтеся собі в шашки щигликами.

– Ти цього не зробиш.

Це пані Сапсан зайшла до кімнати. І я подумав, що вона, мабуть, увесь цей час підслуховувала нас із холу, замість того щоб робити той свій незапланований обхід території.

– Звісно, діти, ви заслуговуєте хоча б на якийсь відпочинок, але ми маємо певні обов’язки, що не дозволяють нам просто так пробайдикувати наступні кілька тижнів.

– Як?! – обурився Єнох. – Я чітко пам’ятаю, як ви сказали, що ми тут на канікулах!

– На трудових канікулах. Ми не можемо собі дозволити змарнувати таку можливість для навчання, яку надає нам перебування тут.

При слові «навчання» по всій кімнаті прокотився стогін.

– Хіба ми й без того не робимо вже достатньо уроків? – занила Олівія. – Моя голова просто трісне.

Пані Сапсан, кинувши на Олівію суворий погляд, вийшла на середину кімнати.

– Я не бажаю більше чути жодного слова скарги, – сказала вона. – Із тією екстраординарною новою свободою пересування, яку ви отримали, ви станете неоціненними для Реконструкції. За належної підготовки одного дня ви зможете стати посланцями до інших дивних людей… дослідниками нових часових петель і територій… топографами та картографами, вождями та архітекторами – такими ж незамінними для роботи з перебудови нашого світу, як були ви незамінними для перемоги над витворами. Хіба вам цього не хочеться?

– Звісно, – відповіла Емма. – Але який це має стосунок до канікул?

– Перш ніж ви станете кимось із цих людей, ви мусите навчитися добре орієнтуватись у цьому світі – у сьогоденні. От Америка: ви мусите добре знати характерні для її мови вислови та її звичаї і, врешті-решт, навчитися виглядати, як звичайні. Якщо ви цього не зможете, ви будете небезпечними і для себе, і для всіх нас.

– Отже, ви хочете, щоб ми… що? – поцікавився Горацій. – Почали брати уроки нормалізації?

– Так. Я хочу, щоби, поки ви тут, ви дізналися якомога більше, а не просто попідсмажували собі мізки на сонці. І мені пощастило знайти для вас одного дуже здібного вчителя. – Пані Сапсан повернулася до мене та всміхнулася. – Пане Портман, візьметеся за цю роботу?

– Я? – спитав я ошелешено. – Я не зовсім експерт щодо того, що є звичайним. Саме тому, народе, я почуваюся з вами так просто.

– Пані Сапсан каже правду, – сказала Емма. – Ти для цього ідеальний. Ти прожив тут усе своє життя. Ти ріс, думаючи, що ти звичайний, але ти один із нас.

– Узагалі-то, я вже мав у своїх планах провести наступні кілька тижнів в оббитій матрацами палаті, – почав був я, – та, оскільки з цим мені не пощастило, гадаю, народе, я тепер маю вільний час, щоб навчити вас хоча б дечого.

– Уроки нормалізації! – озвалася Олівія. – Як прикольно!

– Нам треба встигнути дуже багато, – попередив я. – Коли почнемо?

– Уранці, – відповіла пані Сапсан. – Зараз уже пізно, і нам усім треба десь поспати.

Вона казала правду: вже було близько півночі, а для моїх друзів цей день був почався ще двадцять три години (та сто тридцять років із гаком) тому в Диявольському Акрі. Ми всі були виснажені. Місце для ночівлі я знайшов усім – комусь у гостьових кімнатах, комусь на диванах, а комусь і на купі шерстяних ковдр у комірчині для віників, як Єноху, котрий полюбляв, щоб його спальні місця були затемнені та гніздоподібні. Пані Сапсан я запропонував ліжко моїх батьків, оскільки цієї ночі воно їм не знадобилося б, але вона запротестувала:

– Я ціную таку пропозицію, але краще хай воно буде для Бронвін та панни Блум. А я цієї ночі буду на варті, – і вона глянула на мене таким усезнаючим поглядом, який наче казав: «І не тільки в домі». І мені довелося докласти чимало зусиль, щоб не подивитися їй в очі. «Можете не хвилюватися, – ледве не промовив я вголос, – ми з Еммою не поспішаємо». Але яке до цього діло було їй? Тоді це мене так роздражнило, що, як тільки вона пішла вкладати Олівію і Клер у постіль, я знайшов Емму та запитав:

– Хочеш побачити мою кімнату?

– Авжеж, – відповіла вона, і ми прослизнули до холу та стали підніматися сходами.

Я чув, як із однієї з гостьових кімнат лунав голос пані Сапсан, котра співала ніжну та сумну колискову. Як і всі колискові дивних, вона була журливою та довгою – це була сага про дівчину, чиїми єдиними друзями були привиди, – а це означало, що в нас було принаймні кілька хвилин до того, як пані Сапсан вирушить шукати Емму.

– У моїй кімнаті безлад, – попередив я її.

– Я спала в нічліжці з двома дюжинами дівчат, – попередила вона. – Мене важко шокувати.

І ми стрілою пролетіли сходи та опинилися в моїй спальні. Я ввімкнув світло, й у Емми аж відвисла щелепа:

– А що це за речі?

– А-а, точно, – зауважив я і зрозумів, що, напевне, припустився помилки: якщо я зараз почну розповідати Еммі про все, що вона бачить у моїй кімнаті, то не залишиться часу на те, для чого ми сюди прийшли.

То були не речі. То були колекції. І в мене їх було до біса на книжкових полицях, що знаходились по всій кімнаті. Я не назвав би себе посмітюхою – я не збирав усякий мотлох, – але збирання різних речей у ранньому дитинстві було для мене одним зі способів боротьби із самотністю.

Коли вашим найкращим другом є ваш сімдесятип’ятирічний дідусь, то багато часу ви витрачаєте на те саме, що і він, а для нас це означало кожного суботнього ранку чесати туди, де є якийсь гаражний розпродаж. (Дідусь Портман, можливо, і був незвичайним героєм війни та крутожопим мисливцем на порожняків, та мало що збуджувало його дужче за дешево куплену річ.)

На кожному такому розпродажу мені дозволялося вибрати одну штуку, що коштувала менше п’ятдесяти центів. Помножте це на кілька таких продажів за вікенд і зрозумієте, як