BooksUkraine.com » Сучасна проза » Поклик мушляного рога 📚 - Українською

Читати книгу - "Поклик мушляного рога"

130
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Поклик мушляного рога" автора Це Єнні. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 20
Перейти на сторінку:
проте в душі не бажали щасливцям нічого доброго. Варто було обраній дитині вийти за поріг, як колишні товариші починали вигадувати її подальшу біографію, сповнену катастроф та нещасних випадків, і слали ці вигадки їй навздогін, немов прокляття.

Елізині шанси бути обраною були не надто високі через її мовленнєвий розлад. Здавалося, кожна дитина точно знала, до якої категорії належить, і цих категорій було лише дві: діти, що не мали особливих талантів чи страждали на якісь вади, отупіло спостерігали за іншими, хто нервувався, чекаючи на новий день відвідин. Зранку цього дня вони особливо ретельно милися і відштовхували одне одного від дзеркал у душових. Еліза належала до групи байдужих, а якщо таки траплялося, що якась подружня пара зверталася до неї із запитанням, вони тільки мовчки хитала головою. Спочатку вона принаймні намагалася якось відповісти, прокручувала у голові речення, які хотіла б сказати. Проте варто було їй розтулити рота, як фрази розліталися на друзки, наче хтось розбив їх великим молотом, розсипалися на окремі слова, а ті — на букви. Еліза панікувала, їй забивало дихання, і дівчинка могла лише повторювати ті самі звуки, забувала своє речення і зрештою замовкала. Її співрозмовники співчутливо дивилися на неї згори донизу, а інші діти стихали, наче під час нещасного випадку.

Один раз на тиждень всі вихованці збирались у великому залі на хорові співи. Із трьох високих, загострених угорі вікон відкривався прекрасний краєвид, іноді Еліза спостерігала через них за хмарами і пташиними зграями, що пролітали повз. Тільки співаючи, дівчинка без зусиль вимовляла слова і речення, вона посилала свій голос до вікон й уявляла собі, що її слова підхоплять хмарки або пташине крило і понесуть далеко-далеко. У залі діти стояли на сцені і високо підносили свої голоси, відправляли їх, як посланців, кудись перед себе, сподіваючись, що колись по них таки прийдуть прийомні батьки і вони знайдуть своє місце ззовні, у великому світі. Еліза чітко бачила, як дитячі голоси сплітались у звукове море, перетворювалися на хвилі, що здіймалися й опускалися самі для себе. Немов спів, що затоплював увесь будинок, лунав із одних вуст. Його було чути в кожній кімнаті, він вихлюпувався надвір, де перехожі іноді спинялися на мить, щоб послухати, і розглядали стіни притулку і вікна великого залу.

Подружжя Розенберґів забрало Елізу одного холодного сонячного дня. Дівчинка пригадала, скільки було розмов про Золотий пагорб. Сама лише назва викликала шалене збудження. Ці слова приховували в собі обіцянку, таємний дарунок, навколо якого безбатченки сторожко сновигали, розглядали, знаючи, що їм ніколи не випаде його відкрити, бо він призначений іншій.

Еліза сиділа на задньому сидінні великого авто, за вікном пропливали розквітлі каштани. Машина зупинилася в кінці алеї, перед білим будинком кубовидної форми. Так, наче це було саме собою зрозуміло, пан Розенберґ поклав руку Елізі на плече і повів показувати будинок. Кімната Джорджа Розенберґа здавалася нежилою. «Він саме поїхав на рік за кордон», — пояснив пан Розенберґ і додав: «Щоб вивчити іноземну мову». Марія посміхалася до Елізи якоюсь нетутешньою посмішкою, здавалося, вона думала про щось своє, коли вітала дівчинку «у нашому гостинному домі». Елізі подобалось, як рухалася пані Розенберґ — легко, наче насправді вона зайшла сюди випадково. Потім вони гуртом піднялися на горище; Розенберґи облаштували його новими меблями, від стін іще не вивітрився запах свіжої фарби. Юлія поспішила за ними зі стосом свіжої білизни у руках. Її кроки звучали чітко й рутинно, і коли Еліза побачила економку, то подумала, що будинок більше належить їй, ніж Розенберґам.

Дівчинка привезла з собою бабусин рюкзак зі своїм одягом, мушляний ріг вона загорнула у старий светр. Залишившись одна у своїй кімнаті, Еліза впала на ліжко і приклала до вуха мушлю. Десь здалеку до неї долинув шум власної крові. Десь там, де шумить, має бути й бабуся, — подумала дівчинка. Заплющивши очі, вона побачила перед собою Авґусту в її шурхітливих спідницях. Потім Еліза поклала мушлю навпроти віконця в даху, точно на висвітлений сонцем маленький прямокутник на підлозі.

Щовечора після вечері Еліза мусила йти до кабінету пана Розенберґа. Вони сиділи одне навпроти одного, розділені важким англійським письмовим столом, на якому стояли диктофон та коробка з алфавітом. Кожну букву була вирізьблено на окремому дерев’яному кубику.

Еліза боялася глянути на обличчя пана Розенберґа, вимогливо обернене до неї. Схрестивши руки на грудях і відкинувшись на спинку стільця, вона дивилась у вікно повз його голову. Воно було напівпрочинене, вітерець у розміреному ритмі завівав до кімнати і рухав портьєри, які то надималися, то знову здималися. Еліза рахувала секунди між окремими повівами. Тим часом голос пана Розенберґа виповнював собою все приміщення, голос з такою знайомою дівчинці наполегливою м’якістю, з якою зазвичай лікарі звертаються до жертв нещасних випадків. Еліза ще жодного разу на це не зреагувала. Говорити — то для інших. Є на світі люди, які обмінюються реченнями, щоб викликати посмішку на обличчі одне в одного. І є речення, випущені з такою швидкістю, наче вони беруть участь у перегонах і не мають жодної іншої мети, крім обійти своїх суперників. Проте насправді не мало жодного значення, хто що і як каже, для Елізи це все було грою, за якою люди збувають час. Вони жонглюють словами, наче скляними кульками, а якщо якісь із них падають і розбиваються, то люди просто беруть інші, це все нічого не означає. Еліза мовчала і пишалася собою, коли проживала день, не промовивши жодного слова. З бабусею ніхто не розмовляв. Мешканці села западали у крижану мовчанку, варто було їй бодай наблизитися, проте миттєво починали пащекувати, навіть якщо вона ще не встигла повернути у свою вуличку до колишнього складу і чула їхні голоси. Еліза була переконана: бабуся померла саме через це. На похорон не прийшла жодна людина з села, і кожне своє речення над Авґустиною могилою пастор мусив говорити сам до себе, жалкуючи, що доводиться когось ховати такого ясного весняного дня. Весь цей час Еліза дивилась у відкриту могилу, на труну. Земля, якою її засипали, жорстко і дзвінко вдарялась об дерево, і якоїсь миті дівчинка мало не попросила копачів припинити їхню роботу.

«Елізо! — кричав пан Розенберґ дедалі голосніше. — Елізо!» Його голос був сповнений нетерплячки. Обома руками він сперся на край столу.

«Ти замріялася», — докірливо сказав він, наче нагадуючи їй про сувору заборону. Пан Розенберґ виклав із кубиків з буквами її ім’я. Він порпався у скриньці і викладав кубики посеред столу, наче будуючи

1 ... 7 8 9 ... 20
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклик мушляного рога», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поклик мушляного рога"