Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

випробування та страждання, вона навіть стала міцнішою й заплутанішою. Я не ризикнув би сказати, що ми з Арнольдом були одержимими одне одним, але точно виявляли незмінну взаємну зацікавленість. Я відчував, що потрібен Баффінам. Почувався їхнім янголом-охоронцем. Арнольд відповідав вдячністю, ба й відданістю, але — навіть не сумнівайтеся — побоювався моєї критики. Можливо, попри те що він стрімко перетворювався на літературну посередність, у ньому жив такий самий суворий критик. Ми часто приєднуємося до тих, хто в іншому разі становив би для нас небезпеку. Погане ставлення до чужої творчості — глибинне джерело ворожнечі між митцями. Ми — марнолюбна зграя й через критику можемо посваритися назавжди. Нам з Арнольдом, двом геніям, варто віддати належне: з якоїсь причини ми винахідливо зуміли зберегти взаємну прихильність.

Мушу пояснити, що успіх жодною мірою не «зіпсував» Арнольда. Той не перетворився на шахрая, який не сплачує податків і володіє яхтою та маєтком на Мальті. (Часом ми з реготом обговорювали можливість зменшення податків, але жодного разу мова не йшла про ухиляння від їх сплати.) Він мешкав у досить просторій, але не безсоромно велетенській приміській віллі в одному із «заможних» районів Ілінґу. Його побуту, навіть попри дратівливі розміри, бракувало стилю. Не те щоб Арнольд удавав із себе «пересічного малого». Якоюсь мірою він і був «пересічний малий» та остерігався мрій, які могли б (на краще так само, як і на гірше) цілком змінити його ставлення до грошей. Не пригадую, щоб Арнольд колись купував гарні речі. Йому взагалі бракувало візуального смаку, натомість він досить агресивно полюбляв музику. Щодо зовнішності, Баффін залишився тим самим шкільним учителем у безформному одязі та зберіг неотесаний і сором’язливий хлоп’ячий вигляд. Йому ніколи не спадало на думку вдавати із себе «відомого письменника». А може, кмітливість — а кмітливості він мав удосталь — підказала Арнольдові, що вдавати його можна саме так. Він носив окуляри в сталевій оправі, за якими синювато-зелені очі здавалися дуже блідими й приголомшливими. Ніс мій друг мав гострий, обличчя було дещо масне, але на вигляд здорове. Усій його зовнішності бракувало кольору. Було в ньому щось від альбіноса. Він уважався та, напевно, був привабливим і мав звичку весь час розчісувати волосся.

* * *

Арнольд витріщився на мене й безмовно показав на Френсіса. Ми всі стояли в передпокої. Баффін був сам не свій, з восковим обличчям і розкуйовдженим волоссям, а погляд без окулярів здавався божевільним і відсутнім. На щоці в чоловіка червонів якийсь відбиток, схожий на китайський ієрогліф.

— Це доктор Марло. Докторе Марло, Арнольд Баффін. Доктор Марло випадково був поряд зі мною, коли ви зателефонували й повідомили, що з дружиною стався нещасний випадок. — Останні слова я підкреслив голосом.

— Докторе, — пробурмотів Арнольд. — Так, розумієте, вона… вона…

— Вона впала? — підказав я.

— Так. А він… цей хлопець… він лікар?

— Так, — сказав я. — Мій друг. — Принаймні ця брехня передавала важливу інформацію.

— А ви — той Арнольд Баффін? — перепитав Френсіс.

— Так, це він, — підтвердив я.

— Слухайте, я захоплююся вашими книжками… я читав…

— Яка в нас ситуація? — запитав я в Арнольда. Подумав, що він має такий вигляд, наче був напідпитку, — і одразу ж відчув запах спиртного.

Баффін доклав зусиль і повільно сказав:

— Вона зачинилася в нашій спальні. Після того як це… сталося… Вона втратила багато крові… Я подумав… Навіть не знаю, що… рана була… у всякому разі… у всякому разі… — Він змовк.

— Кажіть далі, Арнольде. Мабуть, вам краще сісти. Хіба не краще буде, якщо він сяде?

— Арнольд Баффін, — пробурмотів собі під ніс Френсіс.

Арнольд обіперся спиною на вішалку, притулився потилицею до якогось пальта, що висіло там, на мить заплющив очі й повів далі:

— Вибачте. Розумієте… якийсь час вона там кричала й плакала. Я маю на увазі в спальні. А зараз усе стихло, і вона взагалі не відповідає. Я боюся, що вона знепритомніла або…

— Ви не можете вибити двері?

— Я намагався, намагався, але зубило, воно… одвірок лише відламався ззовні, і я не міг нічого…

— Заради Бога, Арнольде, сядьте. — Я підштовхнув його до крісла.

— І в замкову шпарину нічого не видно — через ключ…

— Вона, мабуть, просто засмутилася й не хоче відповідати через… самі знаєте…

— Так, — погодився Арнольд. — Я не хотів… усе це… Я навіть не знаю, що… Підіть і спробуйте, Бредлі…

— Де ваше зубило?

— Нагорі. Але воно маленьке. Я не міг знайти…

— Добре, ви двоє залишитесь тут, — вирішив я. — Я просто піду нагору й подивлюся, що відбувається. Закладаюся, що… Арнольде, ви залишитесь тут і всядетеся!

Я зупинився перед дверима спальні, що були трохи попсовані Арнольдовими зусиллями. Фарба пооблуплювалася й лежала на жовто-коричневому килимі білими пелюстками. Зубило було поряд. Я натиснув на клямку й погукав:

— Рейчел, це Бредлі. Рейчел!

Тиша.

— У мене є молоток, — крикнув знизу невидимий Арнольд.

— Рейчел, Рейчел, будь ласка, озвіться… — Тепер я по-справжньому запанікував і наліг на двері всією своєю вагою. Вони виявилися міцними та зробленими на совість. — Рейчел!

Тиша.

Я кинувся на двері з криком: «Рейчел!» Потім зупинився й уважно прислухався.

Усередині чулися тихесенькі звуки, якийсь шурхотливий, наче пробігла мишка, шум. Я промовив уголос:

— Хай лише все буде гаразд, хай із нею все буде гаразд.

Ще щось зашурхотіло. А потім пролунав дуже тихий, ледь чутний шепіт:

— Бредлі.

— Рейчел, Рейчел, з вами все гаразд?

Тиша. Шурхіт. Тихеньке шипляче зітхання:

— Так.

Я крикнув решті:

— З нею все гаразд! З нею все гаразд!

Почув, як вони перемовляються на сходах позаду мене.

— Рейчел, можете впустити мене в кімнату? Впустіть мене.

Щось зачовгало, а потім просто з-поза дверей почувся голос — Рейчел із придихом сказала:

— Заходьте. Але тільки ви.

Я почув, як повернувся в замку ключ, і швидко проштовхався до кімнати, мигцем помітивши на сходах Арнольда й Френсіса, який стояв трохи нижче. Я побачив їхні обличчя надзвичайно чітко: наче серед натовпу, що зібрався розіп’ята Христа, художник зобразив себе й свого друга. Арнольдове лице скрутилося в якусь глумливу мученицьку посмішку, а Френсіс аж світився від згубної цікавості. Усім своїм виглядом вони пасували до сцени розп’яття. Заскочивши досередини, я мало не впав на Рейчел, бо вона сиділа на підлозі й тихенько стогнала, несамовито намагаючись знову повернути ключ у замку. Я допоміг їй та опустився на підлогу поруч.

А що Рейчел Баффін — одна з головних дійових осіб, а в ключовому сенсі навіть найголовніша дійова особа моєї драми, я хотів би швиденько перерватися й описати жінку. Я знав її