Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тоді синьйора Тереза випливала з інших дверей — вся в чорному, дорідна, тривожна — і прямувала до нього, а схиливши свою точену чорноброву голівку і розкривши обійми, голосила грудним голосом:
— Джорджо! От же ж гарячий чоловік! Misericordia Divina![33] На отакенному сонці! Ну доведе себе до біди.
Кури, цибаючи, розбігалися в неї з-під ніг навсібіч; якщо серед пожильців були інженери із залізниці, які зупинялись у Сулако, то в більярдній, розташованій у бічній частині будинку, з’являлись одне-два молоді англійські обличчя, але з другого боку дому, в їдальні, мулат Луїс дуже старався не попадатися нікому на очі. Дівчата-індіанки з волоссям, мов струмисті чорні гриви, в самих лише сорочечках та коротеньких спідничках, безтямно витріщалися з-під торочок, квадратом вистрижених на їхніх чолах; шумне шкварчання жиру стихало, дим плив угору в сонячному світлі, різкий сморід горілої цибулі висів у дрімотній духоті, оповиваючи будинок, — і очі губились у пласкому безмежжі трав, що простиралось ген на захід — от ніби та рівнина між Сьєррою, що височіла над Сулако, і приморським кряжем ген-ген з боку Есмеральди була завбільшки з пів світу.
Синьйора Тереза після промовистої паузи вмовляла чоловіка:
— Ех, Джорджо! Облиш Кавура і потурбуйся про себе самого, коли вже ми застрягли в цій країні самі-самісінькі з двома дітьми, бо ти не годен жити під королем.
І, дивлячись на нього, вона часом хапалася рукою за бік, коротко стиснувши свої тонкі вуста й нахмуривши рівні чорні брови, немов по її гарних правильних рисах перебігала гримаса лютого болю чи лютої думки.
То був таки біль: вона боролася з нападом. Це почалось у неї по кількох роках після того, як вони емігрували з Італії до Америки і зрештою осіли в Сулако — поблукавши від міста до міста і спробувавши потроху покрамарювати то тут, то там, а ще ж у Мальдональдо Джорджо брався й за риболовецький промисел, бо, як і великий Ґарібальді, був свого часу моряком.
Іноді біль бував нестерпний. З роками його припливи стали невідривною частиною краєвиду, який охоплював мерехтіння гавані під лісистими відногами кряжа, бо самé сонячне світло стало гнітючим і тьмяним — гнітючим від болю, не те що сонячне світло її дівочих літ, коли немолодий уже Джорджо поважно і палко залицявся до неї на берегах затоки Спеція.
— Зараз же йди до хати, Джорджо, — командувала вона. — Ще подумають, що ти анітрохи не хочеш мене пожаліти, — і це попри те, що в нас зупинилося четверо синьйорів Inglesi.
— Va bene[34], va bene, — бурмотів Джорджо. І підкорявся. Синьйори Inglesi сáме чекали на свій ланч. Віола належав до безсмертної й непереможної когорти поборників свободи, які змусили найманців тиранії розвіятись, мов полова під час урагану, «un uragano terribile»[35]. Але це було ще до його одруження і народження дітей — і до того, як тиранія знову піднесла голову, спираючись на зрадників, які ув’язнили Ґарібальді, його героя.
З фасаду в будинку було троє вхідних дверей, і щодня пополудні біля котрогось входу можна було побачити Ґарібальдіно з його великою кучмою сивого волосся — він стояв, притулившись своєю лев’ячою головою до одвірка, переплівши на грудях руки і схрестивши ноги, та й дивився поверх порослого лісом підгір’я на сніговий купол Іґероти. Фасадна стіна його будинку відкидала довгу чорну прямокутну тінь, яка помалу розросталась на ґрунтовій дорозі, второваній волами та возами. Десь за шістдесят ярдів від будинку крізь прогалини, вирубані в олеандрових живоплотах, у далечінь зміїлась портова гілка залізниці, тимчасово прокладена просто по землі, і вигинала свої блискучі паралельні стрічки на смузі вигорілої зів’ялої трави. Вечорами порожні товарні потяги, складені з вантажних платформ, об’їжджали темно-зелений гай Сулако і підбігали рівниною, попахкуючи білими струменями пари, до «кази» Віол, прямуючи до залізничної станції біля гавані. Італійці-машиністи вітали його з кабіни, махаючи руками, а негри, приставлені до гальм, сиділи на тих своїх гальмах у недбалих позах, дивлячись просто перед собою, і криси їхніх великих капелюхів лопотіли на вітрі. У відповідь Джорджо злегка схиляв голову набік, не рознімаючи рук.
Того незабутнього дня, коли спалахнуло повстання, його руки не були складені на грудях. Його п’ястук стискав цівку рушниці, приклáд якої впирався в поріг; цього разу він не дивився на білий купол Іґероти, чия прохолодна чистота ніби цуралась гарячої землі. Його очі пильно вивчали рівнину. То тут, то там опадали високі стовпи куряви. У безхмарному небі висіло яскраве сліпуче сонце. Одні групки людей кудись стрімголов бігли, другі займали оборону, і в розжареному, нерухомому повітрі до його вух докочувалось безладне торохтіння стрілецької зброї. Відчайдушно метались поодинокі піші постаті. Вершники скакали назустріч один одному, разом крутились на місці й, не збавляючи швидкості, роз’їжджалися. Джорджо бачив, як один із них упав, вершник і кінь щезли, ніби вскочили у прірву; руханина цієї динамічної сцени нагадувала ходи якоїсь несамовитої гри, в яку, репетуючи на всі свої крихітні горлянки, грали гноми, кінні й піші, серед рівнини біля підніжжя гори, яка здавалась велетенським втіленням тиші. Ще ніколи Джорджо не бачив цієї ділянки рівнини такою сповненою активного життя, його погляд не міг вловити всіх деталей водночас, — і він прикрив очі рукою, аж ось його зненацька приголомшило гримотіння багатьох копит.
З огородженого вигону, що належав Залізничній компанії, вирвався табун коней. Вони наближались, наче вихор, і брикаючись перестрибували через загороду, хропіли й пронизливо іржали — густе, різномасте, бурхливе скупчення гнідих, рудих, сірих спин, вирячених очей, витягнутих ший, червоних ніздрів, довгих розмаяних хвостів. Щойно вони повискакували на дорóгу, як їхні копита здійняли густу куряву — і за шість ярдів від Джорджо прокотилась лише брунатна хмара з розпливчастими обрисами ший і крупів, аж земля задвигтіла.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.