Читати книгу - "Завтра будуть коти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не люблю, коли мене ігнорують.
6. У Нього
Щодня у світі щось відбувається. І щодня мені здається: треба бути уважною до того, що може принести мені позитив чи негатив.
Після атаки на школу, появи телевізора, дегустації сліз Наталі, зустрічі з Піфагором і появи Фелікса я думала, що ліміт незвичайних подій за тиждень вичерпався. Історія, проте, лише набирала обертів. Можливо, так Всесвіт відповідав мені знаками на моє рішення налагодити контакт з ним?
Сьогодні я встала по обіді і вийшла на балкон. Якась пташка, здається, горобець, защебетала біля мене. Це був мелодійний спів з тремоло і вишуканими вібраціями.
Я подумала, що ця крилата істота бажає поспілкуватися і що ми разом, найвідважніші представники наших шанованих видів, зможемо зробити те, що мені не вдалося з мишами, людьми і рибами.
Я підходжу до пташки, намагаючись втримати рівновагу на перилах. Горобець дає мені змогу підійти, спостерігаючи за мною почергово то правим оком, то лівим (його очі розташовані по боках, тому він погано бачить просто перед собою).
Я муркочу:
Добридень, горобчику.
Він не рухається й виводить ще гармонійнішу мелодію.
Невже він зрозумів мене і відгукнувся? Приступаю ближче.
На мій великий подив, він задкує, підстрибуючи на своїх маленьких лапках. Підходжу ближче.
Чи можемо ми порозмовляти?
Він не відповідає і відсувається на край балкона. Бачу: ще трохи, і я ризикую впасти.
Зазвичай я вмію згрупуватися, але на такій висоті нічого не можна передбачити, до того ж ми, коти, маємо тонкі, а отже, крихкі кості.
Горобець відступає далі й видає довгу, складну, вправно модульовану руладу, що звучить як запрошення.
Раптом майнула думка: чи цей горобець, бува, не користується моїм бажанням встановити міжвидове спілкування, щоб наставити на мене пастку? Що довше слухаю його щебетання, то більше доходжу висновку, що він відверто глузує з мене.
Коли я наближаюся до небезпечної зони, він зненацька летить геть, залишаючи мене у нестійкій рівновазі на бильці балкона. Без сумніву, ця негідна тварючка хотіла скористатися моєю пристрастю до спілкування, щоб подивитись, як я буду летіти вниз. Відновлюю рівновагу (я навіть не злякалась і не травмувалась) і змушую себе думати про щось інше, щоб не піддатися гніву.
Знову дивлюся на балкон Піфагорового будинку. Як мене вабить це місце!
Раптом навпроти відчиняються вхідні двері й людська самиця з білою шерстю виходить, робить кілька кроків вулицею і дзвонить у мої двері.
Чую: моя служниця біжить у коридор і відчиняє їй. Дві людські самиці розмовляють своєю незрозумілою мовою. Ледве встигаю спуститися зі свого спостережного пункту і прослизнути на перший поверх, щоби потертись об їхні ноги, а Наталі вже накидає пальто, і вони виходять. Разом долають невелику відстань між будинками. Я кидаюся за ними навздогін. Перед школою сьогодні ще більше квітів, свічок і фотографій, ніж вчора.
Я дрібочу слідом за лапами моєї служниці, і ми всі входимо до Його будинку. Я відчуваю екзотичні запахи і бачу особливий інтер’єр.
Дві людські самиці вмощуються у фотелях, і та, з білою шерстю, пропонує моїй служниці теплу воду жовтого кольору (я нюхаю, це не урина) у маленьких посудинах. Я тим часом вивчаю господиню — моя служниця називає її «Софі». Це стара самиця, зморшкувата, але зі жвавими і допитливими карими очима. Від неї пахне трояндами. Вона кличе: «Піфагоре!» Оскільки він не показується, вона йде за ним, потім вертається до вітальні й садить його навпроти мене.
Надія зажевріла знову. Може, наші служниці бажають, щоб між нами зав’язався глибокий сентиментальний зв’язок котів-сусідів?
Ми обнюхалися, вдаючи, що бачимося вперше, але поки я налаштовувалась на розмову, він зник. Йду за ним до кухні та, щоб подражнити його, їм з його миски (мене краще не провокувати, але така вже я є), проте він на це не зреагував, навіть не глянув на мене.
Хоча його їжа не така добра, як моя, я вдаю, начебто мені смакує, а потім пісяю в його лоток. Він і тоді нічого не робить, щоб зупинити мене. Навпаки, йде собі геть, ніби не бачить, що я тут. Іду його шукати — і в одній з кімнат на другому поверсі натрапляю на свою посестру за скляними дверима шафки. Шерсть у неї така сама, як і моя.
І за віком вона така сама, як я.
Тепер зрозуміло, чому я не зацікавила Піфагора: у нього вдома є його власна самиця.
Підходжу ближче. Зблизька видно, що в неї маленьке чорне сердечко на мордочці і зелені очі. Попри те, що її шерсть того ж кольору, що й моя, вона має дивний вигляд і відштовхує мене. Вона здається вульгарною і зверхньою. Я не відводжу від неї погляду і наближаюся: вона робить те саме. Я прибираю загрозливого вигляду: вигинаю спину, настовбурчую шерсть, щоб здаватися більшою, — вона все повторює за мною.
Пора переходити до наступного етапу. Я войовниче махаю на неї лапою. Вона теж.
Підходжу і плюю їй в очі. Вона теж.
Ми лупцюємо одна одну лапами, але скло заважає нам завдати ран. Це добре, зрештою, що є те скло, інакше б я повидирала їй вуса.
Відвертаюсь і задираю хвоста, щоб показати, що я про неї думаю. Вона, ясна річ, повторює за мною.
Я вирішую далі її не ганьбити і повертаюся до вітальні, де дві служниці продовжують бесіду. Піфагора все ще нема, і я почуваюся приниженою. Чому він так зі мною поводиться? Через ту самицю нагорі? Чи тому, що має бузковий пластиковий ковпачок на голові, який дозволяє йому багато знати про людей?
Розчарована, примощуюся на ногах своєї служниці і дозволяю їй гладити мій чарівний череп без Третього Ока, потім перевертаюся, щоб підставити животик, який вона теж гладить. Так я всім демонструю, як вишколила свою людину робити мені приємне.
Після повернення додому знову прошу Фелікса кохатися зі мною. Використовую всі свої вокальні здібності, щоби Піфагор чув, як мені добре, і зрозумів, що втрачає, поводячись зі мною так зверхньо (не сумніваюся, що його самиця не вміє так добре кохатися, як я). Можливо, я трохи перестаралась, бо наступного дня Фелікса забирають у заґратованій валізі, а потім, через кілька годин, приносять назад — із перебинтованим тазом.
У банці плаває щось схоже на дві вишневі кісточки. Мушу визнати, це трохи несправедливо стосовно Фелікса, але краще хай покарають його.
До того ж, у мене до Фелікса — жодних почуттів. Мене захоплює тільки Піфагор. Я б навіть сказала, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Завтра будуть коти», після закриття браузера.