Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

раз на рік весною, обрізання для хлопчика, якщо в них народиться хлопчик, але не буде молитов, не буде синагог, не буде необхідності вдавати, що вона вірить в те, в що насправді не вірить, в те, що насправді не вірили й інші. По- вісімнадцяте: так, Стенлі вона не любила, але Стенлі любив її. Може, цього буде достатньо для початку, для першого кроку. А там видно буде.

Свій медовий місяць вони провели на курорті біля озера в горах Адірондак. То була семиденна ініціація в таємниці подружнього життя, нетривала, але нескінченна, оскільки кожна секунда начебто несла в собі вагу цілої години або цілого дня просто завдяки самій лише новизні всього, що вони переживали разом. То був період нервозності й полохливого пристосування один до одного, маленьких перемог та інтимних зізнань, під час якого Стенлі дав Розі перші уроки водіння авто і навчив її основам тенісу, а потім вони повернулися до Ньюарку й облаштувалися в помешканні, де провели перші роки свого заміжжя – то була квартира з двома спальнями в районі Ван Вельсор поблизу озера Віквехік. З нагоди шлюбу Шнайдер подарував Розі аж місяць оплаченої відпустки, а протягом трьох тижнів перед виходом на роботу Роза похапцем опановувала мистецтво куховарити, цілковито покладаючись на грубенький старий посібник з американської кухонної науки, який матір подарувала їй колись на день народження. Той грубенький фоліант називався «Кулінарна книга для початківців», мав підзаголовок «Шлях до серця чоловіка», нараховував шістсот двадцять три сторінки, написані місіс Симоною Кендер, і містив «Перевірені рецепти з їдалень громадських шкіл Мілуокі, Дівчачого профтехучилища, рецепти від авторитетних дієтологів та досвідчених хатніх господинь». На початку кулінарного навчання траплялися численні катастрофи, але Роза завжди була кмітливою ученицею, тому коли за щось бралася, то, зазвичай, доводила почате до кінця вельми успішно, але навіть в ті дні спроб і помилок, пересмаженого м’яса та недоварених овочів, липких, як пластилін, пирогів та грудкуватого пюре Стенлі жодного разу їй не дорікнув. Хоч яку б жахливу страву вона йому не подавала, він терпляче з’їдав її геть усю, до останньої крихти, жуючи її з явним задоволенням, а потім кожного вечора, буквально кожного вечора дякував їй за надзвичайно смачні харчі. Розі інколи здавалося, що то він піддражнює її, що то він просто надто зайнятий власними думками, щоби звертати прискіпливу увагу на те, що вона подає йому на стіл, але це стосувалося не лише страв, які вона готувала, а й усіх інших аспектів їхнього сумісного життя. Якось Роза, замислившись над цим явищем, зібрала докупи всі ті моменти, які потенційно загрожували суперечкою між ними, і прийшла до приголомшливого, абсолютно неймовірного висновку, що Стенлі ніколи її не критикував. Вона була для нього бездоганним створінням, бездоганною жінкою, бездоганною дружиною, і тому, як в отому теологічному постулаті, що стверджував неминучість існування Бога, все, що вона робила, казала й думала, було незмінно бездоганним, просто мусило бути бездоганним. Проживши в одній спальні з Мілдред більшу частину свого життя, з тою Мілдред, яка називала її «пустоголовою» за те, що вона надто часто ходила в кіно, яка устаткувала всі свої шафки замкáми, аби її молодша сестра не запозичувала в неї одіж, Роза жила тепер в одній спальні з чоловіком, який вважав її бездоганною, і при тому цей чоловік в тій самій спальні швидко навчався грубо пестити її всіма способами, які їй подобалися найбільше.

У Ньюарку було нудно, але квартира була просторішою та краще освітленою, аніж помешкання Розиних батьків по той бік ріки, а всі меблі були новими (найкращі з того, що міг запропонувати «Домашній Світ Трьох Братів» – може, і не найкращі з усього, що можна було роздобути, але наразі достатньо добрі). Оскільки Роза знову пішла на роботу до студії Шнайдермана, місто й далі залишалося фундаментальною частиною її життя – такий милий, брудний та всеїдний Нью-Йорк, столиця людських облич, горизонтальна Вавилонська вежа людських мов. Щоденна подорож на роботу складалася з поїздки неквапливим автобусом до потягу, дванадцяти хвилин у поїзді від Пенсильванського вокзалу до Пенсильванської станції метро, а потім – кілька хвилин ходьби до студії Шнайдермана. Розі подобалася ця поїздка, бо вона мала змогу бачити довкола себе так багато людей, а особливо їй подобався той момент, коли потяг в’їжджав до Нью-Йорку й зупинявся, після чого завжди слідувала коротка пауза, неначе увесь світ затамовував подих в мовчазному передчутті, а потім двері розчинялися, всі хутко кидалися до виходу, і вагон за вагоном починав вивергати пасажирів на швидко заповнюваний натовпом перон. Роза буквально упивалася швидкістю та впертою цілеспрямованістю цього натовпу, де кожен кидався в одному й тому самому напрямку; вона була його частиною у самісінькому вирі, їдучі, як всі решта, на роботу. Це давало їй змогу почуватися незалежною, хоча й прив’язаною до Стенлі, але самостійною, і це було нове, хороше почуття. Коли Роза піднімалася сходами й вливалася в іще один натовп під відкритим небом, вона прямувала до Західної Двадцять сьомої вулиці, уявляючи тих різних людей, які того дня прийдуть до студії: матерів та батьків з новонародженими дитинчатами, маленьких хлопчиків в бейсбольній уніформі, старезні подружні пари, охочі зробити портрет на день сорокаріччя чи п’ятдесятиріччя їхнього подружнього життя, хихотливих дівчат в капелюшках та накидках, жінок з жіночих клубів, чоловіків з чоловічих клубів, поліцейських новобранців у синій парадній формі, і, звісно ж, військовиків, яких ставало дедалі більше, інколи – з дружинами чи подругами, але здебільшого самотніх одиноких вояків, які прибули до Нью-Йорку у відпустку чи повернулися з фронту додому, або збиралися відбути в далекі краї, щоби вбивати й бути вбитими. Вона молилася за всіх них, молилася, щоби всі вони повернулися цілими й неушкодженими, зі здоровими руками й ногами на живих тілах, молилася кожного ранку йдучи від станції метро до Західної Двадцять сьомої вулиці, щоби війна скінчилася якомога скоріше.

Роза не мала ані серйозних жалів, ані болючих задніх думок стосовно її згоди вийти заміж за Стенлі, проте заміжжя принесло їй певні незручності, жодне з яких не було безпосередньо пов’язаним зі Стенлі. Втім, породичавшись з ним, вона породичалася також з його сім’єю, і кожного разу, опиняючись в одній компанії з тріо невдах, вона не переставала дивуватися, як Стенлі примудрився прожити з ними усе своє дитинство і при цьому не стати таким же пришелепуватим, як і вони. Найколоритнішою особою була, звісно, його матір, і досі сповнена енергії Фані Фергюсон, якій на той час вже було десь під сімдесят, яка мала чи то