Читати книгу - "Сабіт. Її перевертень, Влада Калина"

Розділ 4

Сабіт

Зранку жбан гудів ще більше ніж у ночі. Я був змушений послати Марину до аптеки, по таблетки, адже та клята мінералка мене рятувала тільки від посухи в роті.

Сидів на кухні, дивлячись у вікно, та пив чорний чай, крепкий, сильно крепкий, без цукру. Від нього іноді бувають "мультики" в голові, але я звик до такого, тож зараз ніякі "зелені чоловічки" мені не ввижалися.

Я сидів у в'язниці, один раз. Потрапив туди по дурі, якої в моєму жбані було хоч відбавляй у вісімнадцять років. 

Декілька татуювань, що є на моєму тілі, то звідти - з в'язниці. Є декілька написів на латинській, на лікті, про те, хто я, і за що потрапив до в'язниці. А, ще на спині, там де лопатка, є молитва. Я не віруючий "парубок", але там де я сидів, змушений будеш повірити не тільки в Диявола, а і у Господа. Ще я зробив одне татуювання на плечі - вовкулаки у якого я перетворююсь, два роки тому. 

- Шаман! - двері кухні відчинилися, і увійшов Зеник.

- Чого тобі? Знову притащив когось зі смітника? - засміявся я. Чомусь мене на сміх пробило, коли згадав сьогоднішню ніч, та Зеника з переляканим обличчям, яке хвилювалося за підстреляну дівку.

- Це взагалі-то не смішно, - образливо подивився на мене. - Якби не ті рубці на її грудях, я б її…

- Добре, добре. Досить виправдовуватися.

- Доречі, як вона? - він підійшов до столу.

- Жити буде, - я замислився. Цікаво, а як вона жити буде з такими проблемами? І чи взагалі буде? Адже той хто її продірявив, мабуть захоче довести справу до кінця. Це ж треба, стріляти у дівчисько!!! Ех!

- Там по цю дівчину люди прийшли.

- Що?! - я аж чаєм подавився. - Хто?!

"По цю дівку чи по мене?!" 

- Я їх не знаю, - пожав плечима. - Але здається вони ще ті бандюки… Господарю, не можна її їм віддавати.

- Чого ти так трясешся за цим дівчиськом?... Гадаєш їй з вовкулакою буде безпечніше ніж з ними?!... Ах, гаразд. Я сам розберусь! - підвівся з-за столу. - Я надіюсь в тебе вистачило розуму не говорити, що краля у нас?

- Ви мене погано знаєте, - обурювався Зеник, та йшов за мною до дверей. Ми виходили з кухні.

- Де вони?

- На вулиці, біля порогу, - кивнув на вхідні двері.

- Та що ти за моду взяв, збирати весь непотріб біля порогу мого маєтку!... Добре, принеси краще мій пістолет з кабінету.

 

Їх було троє. Ну, з трьома я впораюсь навіть з похмілля. Стріляю влучно, потрапляю в ціль, як той казав, з заплющеними очима. Я можна сказати - народився з пістолетом у руках. 

- Ми тут шукаємо декого! - один із них, зробив крок вперед. - Дівку!

- І, що? - я вдав вигляд, що не знаю про що він говорить, адже її віддавати я не збирався… поки що.

- Вона втекла вчора… Десь зникла в лісі, - він поклав руку на свій пістолет, що був у нього під ремнем штанів. - Можливо вона пробігала десь тут повз?

- Тут тільки вовки, - я закашляв. Мав на увазі і себе(вовкулаку).- ... та дикі кабани бігають, - все ще вдавав з себе дурня. Вдивлявся в кожного із них, на їх руки, що ось-ось норовіли взятися за зброю. Я і сам вже думав вихвачувати свій пістолет із-за спини, який був схований під сорочкою.

- Наш господар добряче заплатить за цю дівку! - цей гад, ніяк не заспокоювався. Високий, худощавий, лисий. Мені здавалося, що я вже десь бачив його морду.

"Їх господар?! Зачекайте-но, якщо ці гавнюки прийшли по незнайомку, значить її до мене ніхто не підсилав? Вона дійсно втекла?... Інакше б ждали десь неподалеку поки вб'є мене, а потім би забрали чи її, чи моє тіло."

 - Послухай… в мене тут не притон, це по перше. Я не торгую ніякими дівками, це по друге… І в третє… жодної дівки тут, як ти кажеш не пробігало, тож…

Не міг я її віддати, адже так хотів дізнатися коли ми зустрічалися, і як вона змогла вижити після цього? 

- Невірю! - крикнув, та наставив на мене зброю. Його два товариша зробили теж саме. Зеник, що стояв позаду мене, теж вийняв свій пістолет.

- Тихо! - я підняв руки вгору. - Можна обійтися і без жертв.

- Дівку сюди, швидко! - кричав цей бісів син, і розмахував зброєю.

Якби це була проста дівка, я б її залюбки віддав, але… на її грудях були ті кляті рубці, що спокою мені не давали. 

- Як звати твого господаря? - запитав я, цього неадеквата- психопата, якого вже почало трясти від злості.

- Воронов Олег!

- Як?!!! Не може цього бути?

Воронов?!... Якого ми всі прозвали Ворон. Мій… ворог... про якого я всі ці шість років навіть і не згадував. Він ще та с*ка!... І, да, він той, хто знає, що я перевертень. 

- Ворон?... Твій господар Ворон?

- Так! Він самий! - гордо заявив.

- О, здається он та дівка побігла! - я ткнув пальцем десь в сторону лісу. Ці ідіоти обернулися. Невже і справді повірили? Здається Ворон почав втрачати свою хватку, адже набрав собі якихось придурків.

Мені вистачило тих декілька секунд, щоб дістати свій пістолет і вистрілити. Ще й Зеник допоміг. Всі троє лежали на асфальті, мертві. 

- Зенику, позбудся тіл.

- Добре. Зараз хлопців покличу.

- Хай ваш господар підірве свою ж*опу, та сам її пошукає, - плюнув я на їх закривавлені тіла. - С*ка!

"Давно ми з ним не бачились, мабуть прийшов час зустрітися, та довести справу до кінця." 

- Господи! - жіночий крик за моєю спиною. Я обернувся. На порозі стояла нічна гостя, в моїй білій сорочці, яку я наказав Марині, покласти поруч з дівчиськом, щоб їй було що надіти.

- Ти що тут… як ти вийшла?

- Ти вбив їх?... Божечки! Ти монстр! - крикнула та знову впала без свідомості.

- Прокляття!!! - я підбіг до неї. - Ти навіть не догадуєшся який… Хоча, мабуть уже знаєш, раз ненавидиш, - підхопив на руки.

"Мені ще довго її на руках носити? Я на це не підписувався!"

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно